Десь у середині січня я був на Вінниччині. Дивно, але тепер майже неможливо згадати достеменно, що відбувалося в середині січня. Хоч тоді тривали химерні передвоєнні місяці, така собі хроніка оголошеної смерті, які за насиченістю всеможливих повідомлень перевершувала зведення із ще актуального ковідного фронту.
Якщо спробувати згадати, то усі наші міста були охоплені фальшивими мінуваннями. У Вінниці евакуйовували школи. Але ми поїхали далі. Через листяні ліси, до притоків Богу, пише Тарас Прохасько для порталу Збруч.
З якогось високого берега я бачив широкі долини, розтоки і розливи, вигини, балки, зарослі дубами, які – мов ребра – сходилися до хребта великої ріки. Переживаючи тихий екстаз, я розумів, що це – Україна. Я побачив світ у іншій місцевості, виріс у іншому просторі, прожив життя у зовсім іншому ландшафті. Але усі бачені з дитинства картини, усі пісні, усі наші запозичені міфи, у які ми вбудувалися, усі звуки і барви – вони тут. Моє галицько-карпатське ландшафтознавство за кілька хвилин фонтанувало якоюсь нечесністю, вкрапившись у цей краєвид. Неначе відвідав далеке тло найживіших стародавніх образів.
Читайте також: Тарас Прохасько: українці вміють цінувати життя, а росіянам все по*уй
Потому, щоправда, почався вітер зі снігом. Ми йшли горбами, іноді прикриваючись ними від буревію, частіше влізаючи в нього. Я думав про галичан з УГА, які тут билися і повмирали. Думав, що вони відчували щось подібне. Що за це все варто битися. Шкода вмерти, але і для цього годі знайти гарнішого місця.
Коли часом кажуть – це наша земля, то йдеться переважно не про ресурси і території, що перебувають під контролем. Ландшафти є тим, що сприймається мозком серця і серцем мозку. Це щось незрадливе і непомильне. Мати можливість бути собою у своєму ландшафті – ідеальна формула гармонії внутрішнього і зовнішнього світу.
Читайте: Тарас Прохасько: Ворожіння на рядках
Коли буваю на Лемківщині, бачу оголену батьківщину. Завдяки лініям і штрихуванню образу краю.
А якось їхав поїздом з Ужгорода до Москви. Спеціально зосередив невпинне спостереження на еволюції облаштування присадибних територій. Барвисті квітники Закарпаття, вишуканий насичений порядок Галичини, зелено-кольорове буяння Великої України, складний задум дизайнерів під Києвом, скромний чар акуратної Слобожанщини, сліди етнічних кордонів на Брянщині, лапідарність і монументальність занепаду Московщини. Там залишалися самі сірі хати за дощаними парканами, голі подвір’я без квітів і дерев, лише нужник і купа сміття у куті.
Як біологові, мені завжди була близька оцінка російської практики чеченцем Дудаєвим. Він добре зауважив, що російське нищення стосується не тільки людей і культури, не тільки цивілізаційних виявів, але і природи. Уявляю собі, як це відчували чеченці, чиє життя відбувалося у такому насиченому, але настільки вразливому гірському ландшафті.
Випалена земля, яка завжди була ідеалом русскої стратегії, передбачає, в тому числі, тотальне знищення ландшафтів, які є визначальною ознакою патріотизму й ідентичності понищених народів. Засравши ландшафт, дуже легко вибити ґрунт з-під ніг будь-кому. Бо що важить істота, позбавлена властивого екотопу.
Зрештою, ми всі знаємо, чого самі варті. Квіти квітами, огірки огірками і абрикоси, черешні, каштани… Найгірше, що ми самі щоденно нищили наші ландшафти. І прихованих смітників у нас не набагато менше, ніж там явних. Але настала удатна година. Прибираючи після нищівників, можна без помпи прибрати і за собою колишнім. Не особливо наголошуючи на тому, що це ми такого наробили. І чітко знаючи, що наступного разу звинуватити у всьому навалу буде негарно.
Comments are closed.