Я цілком міг би бути мажором. На час нашого з братом підліткового віку тато досяг у нашій провінції такого впливу і можливостей, що ми собі навіть близько не уявляли. Єдиним запобіжником від мажорства була татова неохота відкривати перед рідними свої справи. І переконаність у тому, що його діти мають бути іншими – чистими і самодостатніми.
Зрештою, йому йшлося передовсім не про користь, яку можна вкласти у забезпечення добробуту родини, а про відданість своєму дітищу і про всі ті життєві насолоди, які дарує управління і комунікація, коли ставкою є розвиток заводу і максимальний доступний комфорт усіх працівників. Відповідальність як душевний спокій, пише Тарас Прохасько на Збручі.
У юності йому нічого не світило. Безбатченко, який повернувся із спецпоселення разом з судженою мамою у незнаний світ – батьківщину вітчима. У його шкільному атестаті лише одна четвірка, решта трійки. З української мови не атестований. Після школи працював у лісі і на фабриці. Поганенько вчився у технікумі. Але був справжнім елєгантом і цікавився багатьма речами, які глибоко опановував. До того ж мав один з перших у Дрогобичі транзистор – спідолу, на який наліпив дорогоцінну перебивачку з лицем приємної відкритої жіночки. Боровся і їздив на лижах, займався перегонами на рідкісних тоді автах і мотоциклах. І набував друзів, приятелів і знайомих, яким з ним було добре.
Розподіл закинув його до Франківська, на малесенький фурнітурний завод. Він так удався директорові, що відразу був призначений головним інженером. Щоправда, з позначкою «виконувач обов’язків». Бракувало вищої освіти, і його відрядили у інститут. За той час він встиг одружитися, і я народився у час випускних іспитів. Він гідно прийняв те, що пішов у прийми. Поважав традиції того дому, стримував себе від того, щоби щось суттєво модернізувати. Натомість мета здобути власне житло зовсім не відволікала від творення свого рідного заводу.
Читайте: Тарас Прохасько: Цілком лагідне життя
Невдовзі якраз розпочалося будівництво заводу на новому місці. Тато – правдоподібно, він був перейнятий ідеєю власної присутності у кожнім епізоді – все більше часу проводив на роботі. По восьмій його забирала службова машина (на той час це була стара п’ятидверна волга, списана із швидкої допомоги), а приходив він тоді, коли ми вже цього не бачили. Коли ми були хворі, волгою нас відвозили на процедури у дитячу лікарню.
За кілька років завод перетворився на дуже успішний. Крім фурнітури для прикарпатських меблів, він робив ще щось для ВПК і багато всякого, що називалося товарами народного вжитку. Тато часто сам придумував якісь цікаві вироби. На заводі були спортивні секції, сауни, фризієрня, сад і великі квітникові теплиці. Із мажорства пам’ятаю гальванізовані ручки до шафів, якими ми бавилися, випозичені лижі, на яких ми з татом їздили у підміських лісах, тюльпани в кінці зими, бузок наприкінці весни.
Читайте: Тарас Прохасько: Бавити товариство
Тато далі був в.о. Тепер уже через свою біографію. Тоді у нього з’явилася нова забавка. У Ґорґанах він знайшов чарівне місце, яке зумів заполучити для заводської бази відпочинку. Там він почав по-справжньому почувати себе ленд-лордом. Збудували мальовничий гостродахий будинок із кают-компанією, кільканадцять милих сімейних хаток. Викопали став з острівцем, молом і кількома човнами. І знову ж окремий будинок для сауни, басейну і балкону із сушеним зіллям для чаю. База була доступна для всіх робітників. Але невдовзі виявилося, що вона має унікальне стратегічно-економічно-дипломатичне значення. Такі питання, як постачання, планування і звітування у системі не обходилися без неформальних прийнять.
Заводська напівтаємна база, в якій невдовзі зробили спеціальний закритий бенкетний бункер, дуже скоро вийшла у своєму значенні за межі інтересів виключно заводу. Як якийсь неформальний конференц-центр, вона стала потрібна і цілому лісовому трестові, і міській владі, і київському міністерству. Як у історіях про мафію, тато-господар здобував щораз більшої довіри і авторитету. Щораз більше впливових людей ставали йому вдячними за успішну організацію відповідальних переговорів і вдалих знайомств і домовленостей. Він міг просити про послуги, не почуваючись прохачем.
Нам він волів про таке не розповідати. Ми могли лиш спостерігати за тінями цього дійства. Так само ми не знали, що весь цей час тато «грів» недавнього політв’язня Панаса Заливаху. Власне його він запрошував на усі добре оплачені халтури. То Заливаха декорував і бункер в Ґорґанах, і внутрішнє кафе-бар у заводському корпусі у Франківську. Тепер той корпус стоїть порожній, занедбаний, закритий, обмальований графіті і з розбитими усіма вікнами. А десь у темній глибині – декорації ґеніального художника. Тато давно помер, Заливаха трохи пізніше, завод розвалився, а я так і не став мажором.
