Не пам’ятаю, чи згадана якимось чином ця схема у переліку чотирьох базових сюжетів Борхесом, але, дотримуючись чистоти стилю, не хочу негайно прогуглити і знати, а книжки з тим борхесівським текстом не маю під руками. Зрештою, Борхес міг цього і не зауважити, оскільки відповідні стосунки мав тільки в одному з двох векторів. Однак, ця тема вічна і – як хліб насущний – незаперечно дієва.
Батьки і діти. Комплементарність, підсилена антагонізмом, основа кожного життя – спадковість і мінливість, причина культури, забезпеченої цивілізацією, закон і спадок, пише Тарас Прохасько на порталі Збруч.
У всіх випадках, коли я бачив, як тяжко нарікають батьки на своїх дітей, я був на стороні дітей. Навіть таких огидних, що доводилося всіма силами примушувати зупинитися у найжорстокішій покарі своїм батькам, яка вже не мала нічого спільного із тим, що називається жити своє життя.
Бо відомо, що тільки батьки – часто в сенсі ширшому, ніж родина, швидше поколіннєво – є майстрами і попсуй-майстрами покоління дітей. Так було завжди, таким є єдино можливий потік часу. Дітям доводиться витягувати тягар батьківських проїздів, і часом на це йде ціле їхнє життя аж так, що властиво нічого власного ні зробити, ні передати далі вони вже не в силі. Іноді виживання дітей завдячує лише амнезії, але це обнулення загрозливе поверненням до нової намацальності і позбуванням цінного хворобливого досвіду, який через це нікуди не зникає, а опановує тим максимумом ментальної території, що веде і провадить, втікаючи від скромних ділянок, оброблених розумом.
В українському політикумі нарешті сталася ця поколіннєва революція, приближення якої вже довший час виказувала себе у менш помітних сферах життя нашого загалом геронтократичного суспільства. І ця революція є закономірною. І ближчим часом безальтернативною. Які би реакційні зміни не наступили, ініціацію викреслити неможливо.
Моє покоління належить до останнього (чи першого) редуту, яке завело цих спадкоємців у міцний досі табір старших. Не говорячи про вину, не промовляючи, що добре, а що погане (бо ми свого варті), не зашкодило би озирнутися і згадати – як ми зробили таких повстанців.
Що, курча, вони бачили. І що як їм відклалося у головах від нашого виховання. І ще: що ми могли розповісти про своє життя, які наші історії мали ставати їхнім первинним досвідом – якщо більшість із нашого покоління самі постаралися забути, як починалося і розвивалося наше власне життя. Щоби зрозуміти і прийняти тих, хто з нас виріс, треба наважитися зрозуміти себе без знижки на великий сезон глобальних змін.
Завал запрограмованості, чудеса адаптації, приватна власність, незалежна країна, монстри при владі, факінг силовики усіх ґатунків, нова самоцензура, цілодобові базари, нема часу на книжку, бандити першого покоління, заробітки за кордоном, платна по-чорному освіта і медицина, бокс, футбол, витрати на алкоголь, заперечення недоліків, тотальне поле російського діснейленду… Своє примітивне виживання втюхували дітям як найвищу форму дбання про їхнє майбутнє.
І так далі. Тож отримали покоління, яке здається виродами. Нахабне і плакуче, тупе в одному вимірі і хитре в іншому, покоління споживачів і наркоманів хімічної ери. Вони нічого не вміють зробити своїми руками і переконані, що їм можна все. Всю їхню дитячу беліберду приперчено історіями успіху і таємними методиками остаточної і довічної перемоги у конкурентній боротьбі. У них вже замало паролів, щоби зав’язати якісь близькість і порозуміння. Як у Бандери з Мельником. Як у Щербицького зі Сталіном. Інший тип знання, інший тип творення перспективи.
Нема ні ліпших, ні гірших. Є попросту зміна поколінь. І до цього причинилися ми, котрі або хотіли дітей, або не уявляли собі, що з того може бути. Серед них, до речі, є відсоток тих, які нам вдячні, що нас не може тішити, навіть якщо це шкодить їм. Але ж ми не можемо відійти просто так.
