Вперше сценарій «Наших котиків» я читала на літаку, коли прямувала у чергове відрядження. На борту десятки незнайомих людей, а я не могла стриматися, щоб не сміятися вголос та не плакати. Сам лише текст викликав стільки емоцій та спогадів, що я вирішила: треба зробити все, аби світ побачив це кіно, а особливо — добровольці, військовослужбовці та ветерани російсько-української війни.
Тож, коли я вийшла з міністерства, стала одним з продюсерів фільму, пише Уляна Супрун на порталі НВ.
Це кіно про українських добровольців, які пішли на Схід захищати нашу країну від російських окупантів, терористів та вбивць. Вони не народились героями чи богами війни, але стали захисниками та захисницями — нашими котиками. Так їх називали між собою волонтери та всі, хто допомагав і допомагає нашій армії.
Неполіткоректна патріотична комедія — новий жанр для українського кінематографу. Совєцьке минуле і сакралізація війни дається взнаки і час від часу лунають питання, «як кіно про війну може бути смішним, як можна з цього сміятися?» Просту відповідь на ці питання дав Дмитро Тубольцев, ветеран та виконавець однієї з головних ролей у фільмі: «Ми на фронті завжди жартували. Особливо над ворогом. Бо гумор — це найкращі ліки проти того жаху та біди, що несе війна».
Багато ветеранів, не тільки в Україні, повертаючись з війни практично не говорять про цей досвід з родиною та друзями. Лише з побратимами, бо вони можуть зрозуміти одне одного, позаяк без прикрас бачили війну. Часто військові самі жартують про свій деформований гумор, хоча насправді він нормальний — лише адаптований до реальності, в якій є окопи, танки та кулі.
В США розповсюджена практика повертати ветеранів до звичайного життя через мистецтво та гумор. Це може бути гра у театрі чи, наприклад, виступи у форматі «відкритий мікрофон». Так ветерани вчаться говорити на складні теми через творчість та жарти. В Україні, до речі, теж є схожі проекти. Project «W»: Veterans, Volunteers and William — один з таких. Це театр, в якому ветерани та волонтери показують незвичайну п’єсу за Шекспіром. На початку кожен з них розповідає свою історію.
Гумор часто допомагає нам пережити темні часи та не зламатися, пояснити складні речі простою мовою, дестигматизувати окремі явища в суспільстві. Попри те, що «Наші котики» не документальне кіно, воно базується на багатьох реальних історіях з фронту. На відверто смішних та дуже трагічних подіях.
Після одного з предпоказів фільму я запитала ветерана, який служив у ЗСУ, як йому фільм. У відповідь почула багато спогадів з війни. Одна історія особливо сподобалась. Якось він отримав повідомлення, що на позиції є 300-ий, тобто поранений. Коли почав з’ясовувати, виявилось, що бійця сильно вкусила кішка і його відправили в госпіталь до Харкова перевірити, чи немає сказу. Так, з кішкою у пакеті військовий і поїхав до міста. Це була байка для всього підрозділу.
Сміятися над смертю та смерті в обличчя — два абсолютно різних явища. Наші воїни, коли йдуть на війну, мають складні, але важливі операції, усвідомлюють ризик загибелі та сприймають ці виклики з хоробрістю. Та часто назовні ця хоробрість проявляється у формі гумору. На реальних відео з фронту, які знімають самі військові, часто можна бачити, як вони сміються. Для цивільних інколи це може бути справжнім розривом шаблону, але життя на фронті не зупиняється.
Тролінг дня: Супрун проілюструвала пост про геморой фотографією Дубінського
Майдан, окупація Криму, російсько-українська війна стали визначальними у житті мільйонів українців. Ці події вплинули на кожного з нас, тому так чи інакше ми всі потребуємо реабілітації. Гумор — один із доступних методів.
На «Наших котиків» варто піти не просто задля того, щоб підтримати українське, бо так прийнято, а для того, щоб від душі посміятися та нарешті зрозуміти друга, подругу чи родичів ветеранів та воїнів.
Російські ж пропагандисти вже назвали це кіно «срамом», хоча бачили лише трейлер. Як вони вибухнуть, коли побачать стрічку повністю, не терпиться побачити.
І ще одне: фільм, в якому горить Кремль, просто не можна не подивитися.
