Шкільні коридори — особливо відкриті та незахищені.
Мабуть, найболючіше, що можна побачити в прифронтовій зоні – це саме школи, які потрапили під обстріл, пише Сергій Жадан у своєму блозі на НВ.
Вищерблені пострілами стіни, пробиті дахи, ламані меблі, викинуті з бібліотек книги. Особливо гостро й болісно все це відчувалося на початку війни, коли в багатьох школах стояли військові, відповідно шкільні приміщення були мішенями, їх обстрілювали. Але й потому, коли «ситуація стабілізувалась», школи на лінії фронту щоразу кидалися в очі. Свіжі склопакети, на місці вибитих вікон, нагадують не так про розвиток системи освіти, як про цілковиту беззахисність цивільного населення. І вікна спортзалу, закладені мішками з піском, оскільки виходять на Донецьк, свідчать не так про захищеність, як про вразливість.
За ці шість років війни мені трапилося побувати в десятках шкіл Донеччини та Луганщини. В якихось зустрічалися з українськими військовими, комусь допомагали, десь просто говорили з учителями. Освітяни — люди особливі, по-своєму запеклі, зі своїм баченням ситуації. Прив’язані до своїх шкіл, відповідальні за своїх учнів. При чому відповідальність ця — вона ж не суто адміністративна: вчителі ж справді виступають певними посередниками між державою та родиною, вони ж учать, умовно кажучи, не лише української мови — вони ж у принципі пояснюють (чи не пояснюють) дитині доцільність вивчення цієї мови. Школа — це ж не лише шкільна програма, думаю, це всі розуміють. Так само, як усі розуміють, наскільки важливою є система освіти, підтримка цієї галузі, загальна до неї увага.
Читайте також: Максим Карпаш: Український Ілон Маск
Власне, говорю очевидні речі. Очевидно ж, що саме в школах, окрім елементарної грамотності, закладаються сьогодні суспільні механізми майбутнього, комунікаційні принципи, розуміння громадянства, відчуття держави як такої. Мабуть, саме тому ми з друзями й підтримуємо сьомий рік наші школи. Привозимо все — від побутової техніки до книг. І ось із книгами виходить особливо цікаво.
Всі ж, сподіваюсь, здогадуються, в якому невтішному стані знаходяться наші шкільні бібліотеки. Видання з 60−70-х років, відсутність нових надходжень, відсутність можливостей, відповідно — відсутність інтересу. Поза тим діти так чи інакше щось читають. Попри всі свої гаджети, попри телевізор, попри те, що весь світ сьогодні читати не надто охоче. Щось читають у межах шкільної програми, щось — поза межами. Найцікавіше, звісно, коли дитина сама обирає для себе книгу, коли це не сприймається як виконання вчительської вказівки. Саме там і починає виявлятися індивідуальність, саме там формується світогляд. Книги загалом свідчать про нас вичерпно й показово. Про наші уподобання, про наш спосіб мислення. Тому про книги говорити в принципі цікаво, безвідносно до літератури.
Читайте також: Тарас Прохасько: Кожному своє
Два роки тому ми з друзями вигадали конкурс «Читай-Пиши». Запропонували школярам (спочатку лише Луганщини та Донеччини, але тепер ще й дітям Харківщини) написати відгук на прочитану українську книгу (ну, чи зробити відеорецензію). Доволі проста ініціатива, що мала би стимулювати інтерес до читання. А в якості підтримки цього конкурсу ми дві останні зими запрошуємо письменників, які пишуть для дітей на зустрічі зі своїми потенційними читачами.
Це особливо зворушливо — бачити, як школярі Станиці чи Авдіївки впізнають авторів, яких читали, як реагують на прочитані тексти, як долучаються до розмови, включаються в гру, говорять, питають, відповідають. Книга в цьому випадку є, скоріше, подразником, заданою темою. Далі розмова зазвичай перекидається на те, хто чим живе, хто чим цікавиться.
За цими розмовами постає ширше соціальне, мовне, культурне тло — хтось вільно говорить українською, для когось це відверто складно, хтось тримає вдома книжки, хтось у принципі не розуміє як це — мати вдома книжкову шафу. Хтось дивиться телебачення (іноді – російське телебачення), хтось сидить в інтернеті, хтось слухає музику (знову ж таки — часто саме російську музику), хтось нею не цікавиться. Хтось думає про вищу освіту, про вступ до вузу, про майбутнє, а хтось просто зависає в цьому часі й просторі й не надто переймається радощами та проблемами, які на нього очікують.
Читайте також: Юрій Винничук: Барвистий світ львівських грабіжників
Цікаво потім отримувати ці дитячі рецензії (а за два роки — це кілька сотень робіт!). Цікаво помічати критичність мислення, спроби відрефлексувати серйозні питання, пов’язані з підлітковими проблемами чи проблемами цілого суспільства, боляче чіплятися за згадки про пережите цими дітьми останніми роками.
Справа тут, звісно ж, не лише в книгах. Справа саме в дітях, які мають право на нормальну освіту, на нормальний побут, а головне — на нормальну країну. Справа в дітях, які намагаються розібратися в цьому дивному (іноді – занадто дивному) світі дорослих, які, разом із тим, хапаються за своє дитинство, за казки та фантазії. Ось це балансування між безпосередністю дитячого сприйняття й першими критичними рефлексіями з приводу того, що діється довкола робить особисто для мене ці дитячі відгуки на прочитане особливо вартісними й щемкими.
За великим рахунком, це такі собі читацькі щоденними, за якими проглядається наше недалеке майбутнє. Трішки пафосно, але так і є. Іноді воно, це майбутнє, надихає. Іноді насторожує. Хоча, в більшості випадків, усе ж таки надихає – людина, яка читає книги, завжди має трішки більше простору для впевненості й надії.
