Відома акторка і громадська діячка Ірма Вітовська розповіла, чому українська кіноіндустрія тільки народжується, як телебачення “дебілізує українця”.
Також в інтерв’ю Realist‘у вона розповіла чому, на її думку, потрібно здавати іспит перед голосуванням на виборах. Про українську мову та політичну відповідальність.
— Перед тим, як йти до Вас на інтерв’ю, я розмовляв із знайомими – і вони перепитували: «Це та, що в «Лесі та Ромі» знімалась?». Вас не ображає, що Ви багато чого зробили в театрі, змінили ставлення до паліативної допомоги дітям зі своїм “Оскаром і Рожевою Пані”, але люди пам’ятають те, що було ще у 2008-му?
— Це факт. Чому це має бути образливим?
— Вас це не обходить?
— Мене це не хвилює, я прямую далі. Я не можу обертатися на те, що хтось щось думає. Я роблю свою роботу. Мені сьогодні одна актриса сказала: «Знаєш, є притча про жабу». Всі полізли на гору, а одна жабка стала кричати: «Ми не виліземо, ми вмремо». 30% впали. Долізли ще вище – ще 30% впали. А одна вилізла нагору. Бо просто була глуха. От і все.
«Леся і Рома» — це прекрасний проект. Він свого часу, з 2004-го по 2008-й, зробив свою справу. Він був і, наскільки мені відомо, у цьому жанрі й досі залишається чи не одним з двох-трьох. І я не соромлюсь цього, оскільки його зроблено чесно. У тому жанрі ситуативної комедії, в якому його визначено, він зробив своє.
Це був україномовний проект. І скільки було остраху, що він не піде на сході чи півдні, він став улюбленим і там, і там. І навіть у Севастополі – нашому українському Севастополі – я не чекала від глядача такої любові.
Якщо сім років, котрі він був у ротації, щодня показувати вам цей серіал, ви будете відгукуватися на це. Я не буду доводити, що Леся та Ірма Вітовська – це різні люди. Якщо ви завтра граєте вбивцю, вас називатимуть вбивцею? Це абсолютно персонаж, від якого потрібно абстрагуватися. Глядач повинен розрізняти ці фактури не як реальних людей, а як акторів, котрі роблять ці образи. Так, він включається в матеріал, вірить, що це реальні персонажі. Але це все були ролі. Я бачу свою аудиторію, яка приходить на інші фільми – і я розумію, що для них повернення до цього немає. Всіх обійняти і приласкати неможливо. Я йду далі.
— А якщо зараз був би непоганий сценарій якогось тривалого україномовного серіалу на українському телебаченні, Ви б пішли зніматися?
— Я навіть сказала б, що «Лесю і Рому» можна подовжити. Якщо там буде конфлікт не між парою, а між поколіннями. Там же у них діти з’явилися. Старшій дівчинці 16, а молодшому – 8. Якщо ми беремо відлік від 8-ми років. Непоганий був би конфлікт. В Україні багато всього відбулось. Віддзеркалення у серіалі все одно має бути. Якби був гарний сценарій, я б погодилася знову увійти у таку історію. Але довгограючу… Все залежить від серіалу і команди, яка все це робитиме. Тому що можна і «Ромео і Джульєтту» завалити, знаєте. Головне – з ким.
— Ви входите в журі «Дискримінатор року». Як Ви там опинилися?
— Мене запросили підтримати ролик про дискримінацію. Ми його зняли. Я була суддею-кроликом. Вирішили, що до мене є ступінь довіри. Я вам скажу, що ступінь довіри інтелектуального глядача досить високий до мене.
— Тобто Ви не стежите за порушенням прав?
— Ні. Мені дали варіанти, що були. Ті, що я знаю, дійсно випадки не дуже приємні, за ті я і проголосувала.
— А як Вам ввижається, дискримінація в Україні має місце чи це просто поодинокі випадки, яких просто треба соромитися?
— Гадаю, що приклади поодинокі. Їх потрібно висвітлювати. І не боятися цього робити. Тому що людина така істота: вона робить лихо, поки її не бачать. І я не маю до цього жодного негативного ставлення. Я взагалі вважаю, що у нас в країні можна використовувати і більше якоїсь штрафної історії, щоб організувати людей. Тому що не всі хочуть займатися самовихованням. Хтось смітить, плює на вулиці і лається нецензурно при дітях.
— Тобто потрібно штрафувати?
— Я б за сміття точно штрафувала. Держава – це ми. Кожен відповідає за себе. Наприклад, якщо людина абсолютно не здатна думати, тут будь-які механізми треба вмикати. Дітей можна навчити. Молодь може сама зрозуміти, оскільки вона глобальна, вона весь час в інформації. Старше покоління – я не вірю, що воно здатне до перевиховання у 40 чи 60 років і почне не брати гречку.
— Ви вже почали говорити про політику. Є тонка межа між громадською діяльністю і політичною. Ви у 2014 році підкреслювали, що не підете в політику. Зараз щось змінилось?
— Поки що я не готова йти відкрито в політику. Але все одно ви політики не можете уникнути. Та чи інша історія, яку ви створюєте, — вона все одно пов’язана з певними подіями за вікном. Наприклад, для того, щоб потрапити у державний сектор, потрібно бути дотичним до політики, потрібно на цьому розумітись, потрібно з політичними діячами якось вести діалог, впроваджувати певні законодавчі ініціативи, щоб змінити ситуацію.
— Як Ви вважаєте, люди зі сфери культури, у них уже є власна аудиторія, публіка, яка їх любить за їхню творчість; чи можуть вони використовувати цю любов, щоб йти в політику? Це не буде певним чином нечесно?
— Рейган теж був гарним актором. Він не включав «ручний режим» і сам не робив впровадження – він набрав команду. Дуже сильну команду. Успіх Рейгана – це успіх команди, яка сформувалася навколо нього. І відсутність страху взяти сильнішого за себе. Це те, що я називаю «постколоніальним синдромом», який є проблемою багатьох в Україні – коли ти боїшся взяти розумнішого за себе. Це впроваджено страхом, генетичною пам’яттю виживання – коли людина боїться конкуренції. Українське суспільство на даний момент вчиться жити в конкуренції і не сприймати її як загрозу, а як даність. Це дуже складно. Це найголовніше, що гальмує Україну.
— Це наразі стосується нашого політикуму?
— Так, і політикуму, і мистецтва, і державних структур. Тому що це можливість бути довше заручниками посади, заручниками теплого місця. Це переважає ті цілі, заради яких ти обійняв цю посаду.
— Часто люди гніваються на владу. Кажуть: «У мене маленька зарплатня – винна влада». Але коли нагадують, що «ви ж обирали цю владу», вони вже наче і не пам’ятають, ніби цього не було. Хоча політична відповідальність починається з людей…
— А влада – це віддзеркалення суспільства. Якщо ми голосуватимемо за гречку, ми ще довго будемо там перебувати.
— А що робити в цій ситуації?
— Або чекати еволюційного шляху, що, скоріш за все, і відбуватиметься. Зміна поколінь зі усвідомленням, де кожен громадянин братиме на себе відповідальність і розуміти причинно-наслідкові зв’язки між виборами і тим, як він живе. Оскільки поки що більшість суспільства не розуміє, що вибори і те, як він живе, — це безпосередньо пов’язані речі. Власне, поки у нас це суспільство відходитиме, нове буде приходити. Це довгий шлях. Бо короткого шляху в країні, де точиться війна, я не бачу.
— Ви маєте на увазі швидку зміну влади?
— Швидку зміну влади, соціальний “ліфт”, правила гри, виборчу реформу. Можливо, навіть інститут громадянства для того, щоб не всі мали право голосу. Я маю на увазі інститут громадянства, наприклад, як у Латвії.
— Щоб не всі мали право голосу?
— Так. Тому що Латвія у 91-му була на межі катастрофи. У них був чинник нелатиського населення – 37%.
— А хто, Ви гадаєте, в Україні може не мати права голосу?
— Якщо, наприклад, ви не знаєте мову, бачите історію іншими очима, ніж так, як зараз розвивається державна політика, те, як ми зараз це розуміємо. Якщо ви Голодомор називаєте “трагедією неурожаю”, я не знаю, який ви громадянин цієї країни. І якщо ви не володієте українською мовою, я не думаю, що ви маєте право впливати на український рух далі. І багато таких фундаментальних речей. Інститут громадянства – це дуже довга історія.
— А це не буде дискримінацією?
— А це не є дискримінацією українців, які й досі не можуть в Україні зробити українство? Тобто інститути українського телебачення, української преси. Ця дискримінація була сторіччями і далі триває. Ми маємо русифіковану систему. Це так само дискримінація. Українець позбавлений можливості обирати між українським і російським. Якби були всі видання двомовні і у великому тиражі, я б тут з вами зараз не розмовляла. На жаль, ні. На жаль, немає україномовного глянсу.
— Але тут таке питання. Є дитина – їй не давали книжку взагалі в руки. Чекали, поки вона сама прийде і візьме. А потім сказали: «Ти не вмієш читати – до побачення».
— Як не давали? Коли ви поїдете до Німеччини, щоб жити в цій країні, ви ж будете спілкуватися німецькою? Бо якщо народились, то вже логічно, що ви знаєте мову. В Німеччині це взагалі нонсенс: якщо ви там народились і не говорите німецькою. Чому ж в Україні це дозволено? Є люди, які по 20-30 років живуть в Україні і не знають української мови. Хіба це не нонсенс? Це питання поваги громадянина. Тобто він не бачить, що це окрема держава з державними інституціями, державними правами. І мова – це основний державний інструмент. Це означає, що «я плювати хотів, мені так добре, мене не чіпає, я так звик – я так живу». Я була російськомовною людиною до 19-ти років.
Я для себе вибрала: якщо я хочу бути в цій професії, якщо я хочу бути громадянкою цієї країни, я обираю те, що пов’язано з цією країною. Я російською можу говорити з друзями, в кафе. Але я не можу російською в українській державі диктувати, що вона має робити.
— Трохи радикально.
— Це не радикально. Я не кажу, що зараз потрібно закрити школи чи заборонити щось. Ні. Діти мають мати доступ до літератури. Є і російськомовні, але свідомі громадяни. І багато є патріотів, які воюють в АТО. Але вони за звичкою ще залишаються в російськомовному форматі. Однак своїх дітей вони вже запроваджують в україномовний формат. Це перехідний період так званий. Дуже багато людей, які залишаються російськомовними, але дітей вже ведуть в українські садочки. Вони вважають, що цей перелом має відбутися. Це одна історія. Але тоді цей громадянин сам усвідомлює, що якщо треба здати іспит з побутової мови, він її опанує, якщо він уже обрав громадянство. А якщо людині пофіг, якщо людину дратує українськість взагалі як факт? І таких людей теж багато. Вони не люблять цю державу, вважають мову вторинною, недолугою, ідіотською. Людина нічого не читає, не знає абсолютно літературу. Вона позбавлена знання історії і не хоче цього знати. Вона живе за звичкою. Я питаю: як вона може диктувати Україні, куди йти? Це радикалізм? По-моєму, тут все справедливо.
Мені образливо, що старше покоління у переважній більшості настільки виховане радянською системою, звикло до блату, до халтур, брехні, подвійної моралі. Я особисто знаю, коли людина йде і голосує за адекватного депутата, а потім може купитися на іншого. Тобто це ситуативно. Можна виправдати — від бідності, від зубожіння. Але насправді моральні чесноти важливіші. Як виховати це суспільство, я не розумію. Повертаємось до першого питання – тому тільки еволюційний шлях. Зміна поколінь і політична воля тих політиків, які хоча б якось щось далі роблять.
Я теж далеко не приклад для наслідування. Маю багато помилок та проблем. Але я знаю, що після падіння має бути піднесення. І це шлях. Коли десь схибив, виправляйся і рухайся далі.
— А Ви зараз у нас бачите таких політиків?
— Я думаю, вже є ті, у кого більше цінностей. Є звичайно. Давайте не будемо закривати очі. Є дійсно багато депутатів, є багато громадських організацій. Все ж таки ми не в анархії живемо.
Про дебілізацію телебачення і смаки українців
— Ви презентували ваш фільм «Брама», нещодавно вийшли «Кіборги». У цьому році достатньо робіт, які варті того, щоб їх подивитися. Але взагалі 2-3 гарних українських фільмів на рік – це вже перемога. Тобто гарні фільми є, а кінематографу немає. Чому так? Ми не вміємо знімати чи не має грошей?
— Давайте чесно зізнаємось, що довгий час кінематограф в Україні був у дуже жалюгідному стані. Він не був у пріоритеті держави. Більшість фахівців працювали у телеформаті на російський ринок. Війна, звичайно, підвищила розуміння держави, що кінематограф необхідний. Це те, що ми бачимо вже протягом третього року: пішли процеси, ми знімаємо. Але у нас не вистачає кінотеатрів для прокату. У нас в Україні не вистачає кінотеатрів.
— А скільки має бути?
— По-перше, ми не беремо кінотеатри тільки великих міст. Не має кінотеатрів у великих районних містах, не маємо у містах-супутниках. Далі, звичайно, це те, що фільмів не так багато, щоб задовольнити потреби.
Можна говорити про те, що велика кіноіндустрія в Україні тільки-но починається. Але з кожним роком ми бачимо, що фільмів випускається дедалі більше. Цього року вже 50. Звичайно, є така думка, що потрібно зняти 8 фільмів «у смітник», а на 9-му вийде кіно. Звичайно, це досвід. І так само для широкого формату. Якщо режисер не знімає рік-два кіно, він простоює. У нього втрачаються певні фахові навички, команда. Режисер шукає довго свою команду, з якою потім він постійно працює. Це все справа часу і справа впертості – далі йти цим шляхом.
— Тобто головна причина – що поряд була Росія?
— Звичайно. Думаю, і досі це стратегічно важливо для цієї країни: утримувати Україну в зоні свого впливу, і в цьому сенсі також. Ми не будемо говорити про телебачення, тому що ми знаємо, що всі канали належать певним власникам, і це зовсім інша історія. Стосовно великого прокату, довгий час його трагедією було те, що формувалася думка про вторинність українського кіно. І те, що ви кажете, що два фільми з 10-ти варті чогось, це тільки наслідок того, про що я казала раніше. Звичайно, режисери будуть рости, розвиватися. Але це не означає, що ми повинні закривати на це очі. Кіноіндустрія в інших країнах розвивалася не один десяток років, щоб досягнути чогось. У нас був великий пробіл. Давайте не тішити себе ілюзіями: за радянських часів у нас так само не було великих кадрів.
У нас були яскраві імена – Биков, Параджанов, Миколайчук, Мащенко. Були імена, але це не було масово. Це було в радянській системі – в «Мосфільмі» чи деінде. Кіно починається – і це слава Богу. Не втратити його – це найголовніше.
— Тобто воно тільки зараз, у ці чотири роки починається?
— Звичайно. Оскільки до того я не бачила таких шалених успіхів. Одиниця на рік. Я маю на увазі, коли фільми окуповуються і стають якоюсь певною подією. Наприклад, «Поводир». Може, кінокритики і прискіпувалися до нього, але глядач полюбив це кіно. «Той, що пройшов крізь вогонь», “Гніздо Горлиці”, “Червоний”.
— А скільки нам зараз потрібно часу, щоб ці фахівці з’явилися, щоб режисери навчилися знімати?
— Зважаючи, скільки зніматимуть. У це треба вкладати дуже багато грошей і ті фільми, які виходять, підтримувати далі. Є цікаві проекти.
— А цим має саме держава опікуватися? Є ж інвестори, можливість продавати? Чи без Держкіно цього не зробити?
— На даний момент ми не бачимо великих грошей. До війни була прив’язка до російського ринку, бо там 5-мільярдний рекламний ринок. Зараз, щоб внутрішній ринок в Україні запрацював, то на початку звісно без державних коштів, що допоможуть виробникам, не обійтись.
— А наш ринок – він самодостатній? Можна зняти фільм і показати його в Україні, щоб він був успішним?
— Не можна. Тому що у нас немає кінотеатрів. Наскільки я розумію, зараз проблема українського кінотеатру – це те, що глядач має 15-25 років. Це абсолютно інший глядач. Він не готовий для багатьох фільмів. Він має певні смаки. Я часто ходжу в кінотеатри, придивляюсь. Зараз там йдуть фільми про суперменів. У мене дитина – я ходила з ним на «Лігу справедливості». Прикольний фільм. Повний зал глядачів – і це молодь. Зараз пішов у прокаті фільм «Кіборги» — успіх. «Сторожова застава» — успіх, можна сказати, тому що це дуже якісний фільм для сімейного перегляду. Наприклад, на «Припутні» молодь не піде. Це треба думати, якось аналізувати. Я зараз не як критик говорю – я зараз кажу адекватні речі: для якої аудиторії зараз розраховувати, знімаючи фільми. Нам потрібно зараз повернути глядача середнього і старшого віку.
— Я часто ходжу в «Жовтень» на якісь арт-хаусні фільми. Багато молоді. Але для того, щоб ми дізналися про фільм, мають бути інвестиції в промо, рекламу.
— Звичайно. В Америці бюджет на рекламу такий самий, як бюджет фільму. В Україні на рекламу від прокату спрямовується половина бюджету.
— А як українському кіно конкурувати з тими фільмами, які коштують десятки, сотні мільйонів доларів, і на рекламу яких витрачається стільки ж?
— Ви знаєте, наша «Брама» дуже сподобалась в Таллінні. По-перше, їм цікава тема. Це ж більше не про Чорнобиль. Там розкривається тема глобальніна: про українську резервацію, про зону, яка трошки більше за Чорнобиль. Про зону, в якій перебуває суспільство з великим конфліктом між поколіннями щодо бачення і звички будувати своє життя. Тому що там — три покоління. Бабуся, яка бачила голодомори, репресії і всю трагедію тоталітаризму – це одне покоління. Її дочка, яка прожила у стабільнішому радянському суспільстві – це зовсім інша свідомість. І дитина, яка нова, українська, але позбавлена цієї свободи для глобального світу, — це зовсім третя історія. І власне, саме це було їм цікаво. Ця тема зворушила тим, що вона дуже багато пояснює про українську проблему, яка не є чисто історичною. Це виходить за рамки історичної галузі про Чорнобиль. Через цю картину вони можуть зрозуміти взагалі народ, який певним чином є заручником багатьох фобій, багатьох фантомних болей, багатьох викривлень свідомості. Можна зрозуміти причини, чому люди в нашій Україні так чи інакше поводяться.
— Тобто ми можемо брати художнім змістом?
— Звичайно. Ідеєю та прийомом. Якщо ми щойно навчилися кататись на велосипеді, ми не зможемо за зорельотами американськими встигнути. «Той, хто пройшов по лезу» і «Брама» — це речі, які не можна порівняти ні з точки зору інвестицій, ні з точки зору можливостей, ні з точки зору вміння. Це дуже великі обсяги і це поки що непідйомне для нас. Але ми розвиваємось і рухатимемось далі, і у нас все це буде зростати. Чим зацікавити? Звичайно, посилати на фестивалі. Звичайно, завойовувати там людей, які зацікавлені купити і показати в своїй країні – представників прокатів. Тизер «Брами» був продемонстрований на Канському фестивалі. І стрічку запросили на Варшавський і Талліннський кінофестивалі.
— А що робити акторам, коли ринок тільки формується? Де працювати?
— Це трагедія акторів, оскільки немає можливостей. Хоча, ви знаєте, у розвинутій Америці стати зіркою – це теж вдача. Я не можу тут порадити для всіх однакового рецепту. Наприклад, як Роман Луцький. «Брати», далі «Параджанов» — згодом його побачили і він пішов зніматися далі. Це вже телевізійний серіал «Століття Якова», потім – «Сторожова застава». Він тепер зірка. Зараз вони виграли пітчинг на комедію. За 3-4 роки людина стала зіркою кінематографу. Але це шанс. Він прекрасно працює в кадрі, у нього є фактура, він вільний україномовний. Ще є гарний приклад – Микола Береза (зіграв головну роль у фільмі “Червоний” ).
А тут є питання до акторів, які в побуті зберігають російськомовний режим. Який україномовний кінематограф на вас чекатиме, коли в кадрі я бачу, що людина думає російською ? Ось, власне, приклад, чому Роман, чому Береза, чому розкривають акторів, які є носіями мови. Великий екран абсолютно все зчитує. І будь-які ваші подвійності – вони очевидні. Це органіка, це не ваш сміх, не ваші акценти, не ваша затяжка, не ваша обривка, не ваша енергія.
70% українських акторів не є україномовними в житті. І це так само є поламаним “суглобом”, в якому ми відчуваємо неправду.
— Уявляю себе у шкурі актора. Впевнений, це людина, яка горить своєю справою і прагне себе реалізувати. І є спокуса поїхати в Росію зніматися.
— Будь ласка. Там не знімається тільки лінивий.
— Я знаю, що Ви проти цього.
— Я проти себе там. Але я не проти. Хай актори шукають себе будь-де. Якщо він хоче, якщо він бачить себе у російському форматі, відчуває себе і йому туди лежить душа, то будь ласка. А чому має держава Україна цим перейматися? Це особистий вибір людини, куди вона переїжджає і де працює. Я проти, коли людина не змінюється і коли потім потрібно передубльовувати українською – і видно, що це не органічна її мова в кадрі. Я не розумію цього. В Києві є дуже багато акторів, які усвідомлюють речі, про які я говорю.
— Ви трохи вже сказали про смаки глядача. Я знаю, що Ви не дуже схвальної думки про телебачення…
— Я кажу, що це гірко: на 26-му році незалежності у нас україномовний українець у серіальній продукції є примітивним ідіотом, селюком. У нас немає якихось серіалів, де були б українці такі, як ті, котрі ходять до кінотеатру «Жовтень».
— А якщо казати про смаки – що люди радше підуть на «Росомаху», ніж на фільм «Брама», який про них, що сформувало такі смаки?
— Формувати смаки можуть тільки культура і просвітництво. Не так освіта, як просвіта. Я чула нещодавно, що в Україні до культурного населення належать 1%. 1% — це людина, яка 10 книг на рік прочитала, ходить двічі на рік в театр і один раз відвідує якийсь елітарний вид дуже важкого для сприйняття мистецтва (оперу, балет, симфонічний концерт і вернісажі сучасників чи класиків). У нас це робить регулярно 1%. Для того, щоб країна розвивалась, їх має бути 4-6%. Це питання дебілізації телебачення, нав’язування смаків з усіх екранів, примітизованого гумору. Тому що експлуатується глядацький несмак. Я вважаю, що якщо ти власник приватного телеканалу, навіть якщо це твоє власне, ти так само державник. Ти так само закладаєш рівень. Якщо ти думаєш як громадянин, а не як бізнесмен.
— Ви кажете про нове покоління. Ваш син ще маленький, але я певен, він уже не так дивиться телебачення.
— Ні, я впевнена, що таке телебачення він дивитись і не буде.
— Але нещодавно компанія Google показала найпопулярніші запити в Україні: “навіщо чоловікам соски”, “чому не працює вк”, “спінер”. Ви вважаєте, що це телебачення сформувало?
— Звичайно. Тарілки у багатьох, усі ловлять. Десь вони цю продукцію беруть. Це ж все одно обмін. «Вконтактє» і «Однокласники» позакривали – і все одне, гадаю, це не панацея. Заради Бога, «гумка» теж повинна бути. Але, окрім «гумки», є альтернативні речі. Я не бачу їх зараз. Інтелектуальні програми йдуть з першої ночі.
— Я чув, що телевізійники про це кажуть: що вони наче роблять футболки. Всі купують рожеві – і навіщо їм робити жовті? Тобто вони продають те, що купують. І виходить замкнене коло.
— Правильно. Тому що їм бракує відповідальності. Вони думають категоріями бізнесу. Вони думають про те, щоб не втратити. А часто для того, щоб виховати свого глядача, варто спочатку втратити. Це моя думка. Звичайно, не треба банкрутувати. Не треба недооцінювати глядача, який не готовий дивитись щось інше.
Про Донбас та українську мову
— Я знаю, що Ви багато часу в дитинстві проводили на Донбасі. Я так розумію, у Вас там родичі. Напевно, Ви добре знаєте людей, які там живуть.
— Ментально ще пам’ятаю. Я довго не була – року з 2005-2007-го.
— Пам’ятаю, дивився Шустера у 2007-му, там був прямий ефір з Донбасом. Люди казали, що «ми живемо в Росії». Мене це дуже шокувало.
— Бо їх так пов’язують.
— І це було понад 10 років тому.
— Цей процес дуже довго готувався – процес такого нав’язування.
— А чому туди не доходила українська мова?
— Це питання до еліт політичних – чому там так були поділені політичні еліти і чому цей регіон був у руках фактично однієї людини. Питання до другої великої української політичної еліти: чому на цей регіон так довго не було впливу. У тієї політичної еліти було 7,5 млн заручників – мешканців Донбасу.
— А якось можна повернути цю систему назад і щось виправити?
— Просвіта. Довга дорога просвіти.
— Ви гадаєте, ще можна щось змінити?
— Молодь – думаю, так. Там є конфлікти, коли діти, які вивчились у незалежній Україні, просто позамикались. Це не масове явище, але є такий відсоток, і чималий — людей, які намагаються виїхати потім на територію України і продовжити своє навчання й існування вже поза батьками. Це є. Конфлікт, коли батьки свідомо обирають цінності «русского мира», а дитина не хоче з ними контактувати, вона замикається і самоізолюється від цієї історії, чекаючи, коли вона зможе виїхати.
По-перше, треба побудувати Україну, щоб вони побачили різницю. Це насамперед. Щоб вони побачили Дніпропетровську область, яка цвіте. Мотивація. Чому в Західній Україні мотивація більше інтегруватися в Європу? Тому що баба Парася бачить, як польська бабуся Магда живе краще. А були однакові. У неї мотив: там краще. А на Донбасі такого немає, бо вони бачать таке саме.
Давайте вірити в краще. Україна має ресурси, Україна змінюється. Майдани показують, що суспільство розвивається. Ви бачите карту симпатій 2004 року і 2014-го – наскільки просунулась українська ідея далі. Скільки у нас там окупованої території материкової України? Навіть не весь Донбас.
Розмовляв: Олександр Литвин
Comments are closed.