Нещодавня автокатастрофа на мосту через Бистрицю, внаслідок якої загинув Анатолій Гуменяк, окрім давньої потреби переглянути транспортну систему міста, порушила ще одну важливу потребу – ми не знаємо правил.
Не вуличного руху, а просто правил, за якими існує наш світ і ми в ньому. Було дуже багато водійських розповідей про те, що потерпілий не мав рації, бо велосипедист повинен рухатися виключно вело- або пішохідними доріжками (не повинен) і зобов’язаний носити жилет зі світловідбивачами (не зобов’язаний), пише Остап Українець у “Репортері”.
І я не здивуюся, якщо люди, котрі квапляться перекласти провину на потерпілого, насправді знають, що не мають рації. Але так простіше.
Простіше жити з думкою про те, що всі твої вчинки зарані правильні та виправдані – тому що це твої вчинки. І це не лише про перекладання відповідальності. Перекладати відповідальність можна для того, щоб самому її уникнути. Коли ми починаємо шукати винних у ситуації, де особисто нам нічого не загрожує – це вже тривожний дзвіночок.
Якщо дуже спрощено, то лібералізм полягає в наступному: моя свобода обмежується лише свободою іншого індивіда. Проте ми схильні мислити від зворотнього – свобода іншого індивіда закінчується там, де починається моя свобода. Варто помітити щось, що викликає в нас бодай якесь несхвалення – і самі для себе ми відразу вирішуємо, що так не має бути. Навіть якщо це питання особисте, яке нас назагал не стосується. Скажімо, дірки на джинсах.
Якщо закон суперечить нашим інтересам тут і зараз – тим гірше для закону, закон недосконалий. Велосипедист мусить їхати пішохідною частиною, бо якби він це робив – не відбулося б конкретної аварії. Ці позиції несистемні, вони змінюються від ситуації до ситуації, спокійно повертаються навіть на 180°.
Здавалося б, до чого тут історія з аварією? А справа в банальному конфлікті інтересів. Дорога для водія – це його стихія. А от присутність на цій дорозі інших учасників руху, котрі їдуть на чомусь іншому, з іншою швидкістю – це вже якась зайвина, що тільки відволікає увагу. Байдуже, що кажуть правила, якщо це незручно.
Велосипедист – він усюди свій. Дорогою, бо на колесах. Пішохідкою – бо повільно і все одно нікого не покалічить. Їхати можна куди завгодно і як завгодно, раз велодоріжок мало. Байдуже, що кажуть правила, якщо це незручно. Пішохід може ходити всюди, де заманеться, тому що незнання закону виправдовує (насправді ні).
Правила вуличного руху потрібні водіям, а раз пішохід їх не читав, то й дотримуватися не зобов’язаний. Кожен у цій трійці захищає свій власний і, безперечно, вельми цінний інтерес. І тому всі троє опиняються в значно гірших умовах, ніж були б, якби грали «за правилами».
Отже, у гонитві за особистим простором і правом на самовираження ми створюємо суспільство, в якому всім незручно і всі невдоволені. Диявол криється в деталях – варто лише знати і брати до уваги те, що можна, а що не можна робити. І це дуже важко.
Тому що інтереси людини ніде не записані, а всіх законів не знають навіть найкращі правники. І для того, аби поводитись як увічлива людина, треба постійно вчитися. Не вивчати щось конкретне, а вчитися враховувати той факт, що люди навколо, взагалі-то, також щось думають. Про вас зокрема. І одного дня з’явиться розуміння, що якраз це, а не звернений до сусідів добридень, називається взаємоповагою.
