Про виклики сучасної освіти та уроки, яких бракує нині школі, розмірковував минулого тижня у Львові випускник Гарварду, багатолітній ректор, а нині президент Українського католицького університету (УКУ), студент Йосифа Сліпого Борис Ґудзяк. «Репортер» ці роздуми лише записав. Далі – пряма мова владики.
Я хочу зачитати одну цитату. Ці слова сказав дуже цікавий чоловік, у якого я багато вчуся: «Освіта – це не стільки інформувати, це також формувати і трансформувати. Це процес переростання себе, виходу із зони комфорту, перемоги над своїми вадами та слабкостями. Це процес відкриття і вподобання цінностей, процес відкриття того, що є речі і справи, які важливіші від мого я, які варті того, щоб задля них жити і працювати. Треба навчити молоду людину цінувати і любити щось більше, аніж себе. Якщо людина вмітиме любити, вона черпатиме з любленого добра життєву енергію і сама даватиме життя».
Це слова Тараса Добка, першого проректора УКУ. Я думаю, що Тарас вболіває за те, щоб в українській науці була любов. Якщо ми чуйні до історії, то бачимо, що живемо у столітті великого знання, відкриттів, технологій, медицини, машинерії. І ми бачимо, що знання без любові дуже небезпечні.
Говорячи про освіту, я б хотів звернути увагу на те, що на найбільш фундаментальному рівні вона нам повинна давати. Про те, що не завжди нам звично говорити.
Ми відчуваємо, що хочемо жити вільно і щасливо. Так, щоб не було накопиченого стресу, щоб ми могли дивитися в очі один одному, щоб не було гніву. І над таким щастям потрібно працювати. Для нього потрібні компетентності, які має давати освіта. Часи міняються, скажімо, треба вже вчити інший тип математики. Треба вміти читати текст, писати, осмислювати, комунікувати його. Це все має давати школа. Ми вже бачимо, що світ змінюється. Тип стосунків вчитель-учень вже не діє. Ми працюємо мережами. Треба вчити дітей розуміти цей процес.
Минулого тижня гарвардський історик Нейл Фергюсон написав про військові конфлікти. Зокрема про те, чому американська війна в Афганістані така неуспішна. Тому що ієрархічний підхід американської армії бореться з мережею. А щоб ангажувати мережу, треба самому мережитися.
Я б хотів звернути увагу на кілька базових дисциплін, які потрібно практикувати – як викладачам-вчителям, так і учням-студентам. Щоб жити, бути життєдайним і жити щасливо.
Перша дисципліна – слухання. Дуже багато дітей сьогодні є невислуханими. Бракує часу, щоб почути дитину. Дитина, яка є невислухана, яку не чують, сама буде затруднятися слухати. А наше життя побудоване на міжособистісних зустрічах. У них відбувається подача інформації, яка потребує сприйняття.
Ми дуже схвалюємо ініціативу і відвагу, підтримуємо тих, які не бояться встати і сказати. Той, хто вміє говорити, має підвішений язик, стає політиком, дістає найкращі призи з самого дитинства. Але я думаю, що ми повинні відзначати тих, які вміють слухати і помагати дитині змалку слухати краще. У цьому є глибові духовні засади. Наше духовне життя не є просто нашою дією, це відповідь на ініціативу Бога, Він до нас промовляє. Молитва – це не лише наше мовлення слів, це наше визнання божої присутності і сувернітету. Коли ми глибинно розуміємо, що є щось більше, ніж я, коли бачимо щось поза собою і вміємо спілкуватися з іншими – життя набирає особливої повноти. Слухання дуже важливе у подружжі, в любові, коханні, роботі, вихованні дітей.
Слухання помагає нам спілкуватися. Наші школи і університети повинні бути місцем, де ми щоразу краще спілкуємося. З християнської точки зору істина у Богові. Коли Ісус говорить «Бог є любов», це не абстракція, це метафізика! Коли святе письмо каже, що ми створені на образ і подобу божу, це означає що кожен з нас є особою як особа божа. Ми у своєму ДНК маємо записано потребу спілкування. Мистецтво життя – це мистецтво спілкування. Відношення між особами. Це розмови у родині, школі, на роботі, у суспільстві. Сьогодні Україна як ніколи потребує людей, які вміють добре спілкуватися, налагоджувати спілкування, людей, які в першу чергу вміють слухати, є віртуозами слухання. Людей, які вміють так слухати, що допомагають іншому висловити раніше невисловлене. Не знаю, як ви, а я не раз у сповіді відчував, що добрий сповідник допомагає тобі йти глибше, у закамарки. Бо слухання це не пасивна, а надзвичайно активна річ.
Моє велике бажання у тому, щоб наші діти в школах були вислухані і отримали приклад віртуозного слухання і спілкування. Щоб вони там навчились спілкуватися – легко, серйозно, весело.
Друга річ. Ми живемо у цікавий і динамічний час. Думаю, за останні 50 років у світі відбулося більше змін, аніж за попередніх 500, а то й 5000. Не знаю, чи ви пригадуєте Львів у радянські часи. Але, я думаю, що тоді на вулицях було у 50 разів менше машин. Телефон вдома був справжньою рідкістю. У 1988 році я запитав у Києві на поштамті, чому так важко додзвонитися до Америки. Пані мені відповіла: «Борисе Олександровичу, але в українській радянській республіці є лише 28 міжнародних телефонних ліній». Зараз у ваших мобільних є понад 200 міжнародних ліній.
Як швидко змінюється історія… Дуже важливо вміти її читати. І вміти плисти на бурхливій хвилі змін, тішитися цією динамікою, але й мати свою поставу. Дуже спокусливо і легко бути листком на цій хвилі, метатися вверх-вниз, втратити своє я, або його ніколи так і не здобути. Бути до кінця мінливим: сьогодні одним, а завтра іншим.
Я не маю точних відповідей для вашого покоління. Ви живете в такий час, який я не пережив як молода людина. Ви бомбардовані телефонами, вам важко зосередитися на чомусь довше, ніж 45 секунд, але ви здатні піймати 10 імпульсів одночасно. Ви є іншими. Але моя порада така: школа повинна дати спокій і стабільність, поставу. Щоб ви могли про щось свідчити. Інакше ви будете постійними спостерігачами. Ваше судно ніколи не буде приякорене. Як людина, яка багато подорожує, скажу, що це дуже втомливо.
Ми нині дуже схвалюємо спонтанність. Так, це було оригінально. Але повірте, нема нічого більш втомливого, аніж постійна спонтанність. Людина потребує коріння.
Наведу такий приклад. Як добре, що ми в Галичині маємо традицію співати «Многая літа». Ми не мусимо щось щоразу вигадувати, у нас є обряди, традиції. Наша школа, будучи відкритою, такою, яка стимулює пошук, повинна бути місцем заспокоєння. Щоб дитина знала, ким вона є: духовно, етнічно, національно, щоб мала чіткі виміри, але яка не є зашкарубла, але й не є розмита. Щоб вона могла свідчити про щось глибоке і життєдайне.
І третє – я прагну до того, щоб наші школи – від садка до докторантури – були місцями служіння. Де викладач дає приклад учню як служити. Учитель, який з радістю дає і показує як це радісно – давати.
Щоб давати, часто треба йти вниз. Вчитель мусить приблизитися до дитини, як Бог до нас. Вся наша реклама розповідає як іти вгору, як бути паном ситуації. Але як прекрасно, коли ми маємо вчителя, який служить, іде вниз і піднімає дитину! Ми всі в Україні потребуємо, щоб нас хтось піднімав. Потребуємо відкрити вроджену здатність піднімати інших. Усім обридли взаємні приниження. На божественній літургії завжди звучить заклик: «Вгору підіймімо серця». Як це добре, коли можемо один одному піднімати серця. Як прекрасно, коли дитина приходить зі школи усміхнена і з випрямленою спиною, бо з нею поділилися радістю і вона ділиться. Цього потребує суспільство – щоб ми з ентузіазмом ділилися тим, що отримали. Помножуючи та огранюючи його.
Слухаймо – будуймо спілкування. Стіймо – чітко, виходячи з традицій, з відкритим серцем і відкритою думкою. Щоб могти про щось глибоке, якісне засвідчити. Будьмо учнями у школі служіння. Немає більшої радості, ніж комусь щось дати.
