Ольга Гнибіда з Калуша прожила цікаве й непросте життя. Коли вона була ще школяркою, німці розстріляли її брата. Потім, уже радянська влада засудила 18-річну дівчину за зв’язок з бандерівцями на сім років ув’язнення. Поки сиділа у в’язниці, вбили батька. Зараз жінці 86. І вона погодилася пройти ще раз тими коридорами арештантки, побувати у своїй першій тюремній камері та все розповісти.
Сіре пальто, під колір – берет, пані Ольга спирається на руку сина, і з готовністю починає розповідати.
Арештували її взимку – 6 грудня. Тоді Оля працювала в перукарні. І один візит чоловіка у формі з автоматом забрав у неї сім років життя. З перукарні вивели, а вдома тим часом проводили обшук.
«А я роззява, ще й удома лишила ту штахетку (записку з попередженням про облаву), ні, щоб відразу хлопцям у ліс в Бережницю віднести, – каже пані Ольга. – Бо ми як дізнавалися, що буде облава, то відразу хлопцям писали. Ще носила бинти, зеленку, йод, бо їх часто короста їла, чиряки були, вони сиділи переважно під землею, у тих пивницях, а там сирість, холод. Не раз і патрони приносила».
68 років потому
Калуська музична школа № 1 (вулиця Бандери, 11). Стоїмо посеред довгого коридору. З класів доносяться звуки чи то кларнету, чи то труби. Пані Ольга показує – зліва було НКВС, а справа – КДБ. Тоді, у 1946-му, її теж заводили через центральний вхід і вели на другий поверх – на допит. Піднімаємось. Пані Ользі йти важко, їй допомагає син Мирослав. На другому поверсі жінка озирається, але пригадати, в яку саме кімнату її заводили, не може. Каже, на допити водили переважно вночі, сонних, а зараз ще й усе змінилося – важко щось згадати.
Виходимо зі школи через службові двері. Перед нами – вхід у підвал колишньої тюрми, а зараз тут Центр науково-технічної творчості для молоді (вулиця Січинського, 11). Саме тут Ольга Гнибіда відсиділа 14 днів після арешту.
Сходів униз немає, лише незручний крутий бетонний спуск. Раніше, каже жінка, сходи вели наверх, був ґанок.
Відкриваємо широчезні металеві двері та опиняємось у тюремних камерах часів Австрії, потім Польщі, німецької окупації та радянської влади. На вузеньких дверцятах написано «Карцер». Тут уже провели світло, краєзнавець Богдан Яневич планує зробити музей визвольного руху Калущини.
Камера пані Ольги була не тут. Вузькими сходами піднімаємось на перший поверх. У коридорі зустрічаємо онуку пані Ольги Аню, вона тут займається малюванням.
«Це ж треба так, оце зустріч», – радіє жінка.
Негатив забрали діти
Ольга Гнибіда відразу каже, що її камера була зліва по коридору. Повільно йде коридором, зупиняється. «Оці двері», – показує. Заходимо, у класі йде заняття – діти з паперу роблять сувеніри. Пані Ольга оглядається та говорить: може, переробили кімнату, бо та була меншою. Вчителька підказує – поряд є менша.
Повертаємося трохи назад. На дверях – «Секретар-діловод Фіголь Ольга Василівна». Стукаємо, заходимо. «О, от така була кімнатка», – відразу впізнає пані Ольга.
У камері була не сама, кожен день приводили все нових дівчат.
«Спали на підлозі, то ж нічого не було, кругом один бетон, – розказує жінка. – Лише п’єц залізний, баняк – це туалет такий був. Тоді двері залізні були, а посередині – мушка, маленьке віконечко, через яке нам їсти давали. Та й вікна такого великого не було, зверху – малесеньке віконечко та ґрати».
Секретар Ольга Фіголь сидить за своїм столом та уважно слухає. «Напевно, так Бог розпорядився, що діти своїми чистими ангельським душами забрали той негатив», – каже жінка.
Ольга Гнибіда пробула в цій камері 14 днів, на Миколая її відправили до Станіслава.
Незрозумілі хрестики
Йдемо на центральну площу Калуша. Пані Ольга розповідає, як було у станіславській тюрмі. Такі самі вузенькі кімнатки, спали теж на підлозі. Не били, каже жінка. Мама передавала їсти, приносив двоюрідний брат Юзик Кущлик. Одного разу приніс й записку.
«У ній мама написала те, що передала, а Юзик ще дописав: мама – і навпроти хрестик, сестра – хрестик, – розповідає пані Ольга. – То були страшні часи, тож я подумала, що їх усіх убили. Розпач страшний був, вирішила повіситись». А Юзик, напевно, просто позначав тими хрестиками усіх родичів, які були вдома.
В одній камері з Ольгою сиділа підіслана енкаведистами дівчина, теж Оля, про це жінка, звісно, дізналася пізніше. То вона й допомагала покінчити з життям.
«Я сама не могла, там дуже високо віконечко було, і вона мене підсадила, – розповідає пані Ольга. – А коли я вже затягалась, то ногою зачепила дівчат, що спали на підлозі. А в камері ж темно, то такий писк, крик зробився. Прибіг черговий, але коли відкрив двері, я вже була готова, але ще трипіцкала ногами».
Після того Ольга місяць не розмовляла, пам’ять теж зникла. Каже, її врятували лише тому, що була під слідством, а якби вже засуджена, то навіть у її бік ніхто б і не подивився.
Судили в якійсь хаті, пригадує жінка.
«Нас було десь чоловік 50, – розповідає вона, – одному старенькому дідусеві дали 20 років, то він встав, зняв капелюха і каже: «Я вам панове красно дякую, що ви мені додали ще життя».
Врятувала професія
А пані Ользі дали сім років, стаття 54. І в квітні, етапом – в концтабір у Кемеровську область. Про роки у засланні каже так: «Мене рятувала моя професія».
«Був один оперуповноважений, він років 30 мав, жонатий, – розповідає жінка. – Але я не знаю, чи він мені симпатизував, та нікуди мене не відправляв. Я йому укладку робила і голився він кожен день». Так і минули чотири роки. Далі перевели в інший табір, в який саме Ольга Гнибіда не пригадує, каже, то був жіночий. Ще три роки і – свобода!
Жінка добре пам’ятає той день, коли її відпустили.
«Відкрили двері і йди собі, куди хочеш, а то треба було ще тайгою з 10 кілометрів пройти. Але я боялась не звірів, а людей, особливо мужчин. Бо він як років 10-15 відсидів, то він там звірів. А тут ще й дівка – кинеться. Хоч я не молода вже була – 25 років».
Додому пані Ольга дісталася за два тижні. А там – біднота, навіть дров нема розпалити. Тому знову за роботу в перукарню. Познайомилася з майбутнім чоловіком, він родом був із Маріуполя. Одружилися, народили троє дітей. А кадебісти не давали спокою пані Ользі аж до 1960-х років.
Таке то було життя.
Comments are closed.