Днями буде річниця оголошення карантину в Україні.
Його запровадили ще за нульової смертності та кількох захворілих на цілу державу. Далі були повні, інтелектуальні та адаптивні карантини, пише Репортер.
У першу чергу, крім інших, обмежували роботу освітніх закладів. Чому саме їх? По-перше, тому що це найлегше – просто видати розпорядчий документ. По-друге, це найменш ризиковано – студенти та школярі протестувати не вийдуть. По-третє, це гарно виглядає для громадськості – «ми турбуємось про здоров’я дітей і вчителів». По-четверте, це взагалі нічого не коштує – жодних додаткових інвестицій. Ніхто не хоче ускладнювати й без того непросте життя.
Але що ми маємо насправді? На мою персональну думку, ми можемо констатувати цілий рік, утрачений для системи освіти. За це заплатимо навіть не ми, а саме ті, хто перебуває у статусі учня чи студента: існує багато наукових досліджень про вплив якості освіти на рівень добробуту людей. Нижча якість освіти у підсумку знижує рівень доходів усіх нас.
Упевнений, що ми можемо дискутувати виключно про те, наскільки знизився рівень якості освіти і про конкретну кількість дітей та молоді з обмеженим доступом до її дистанційного варіанту. Питання про те, що якість залишилась на докарантинному рівні чи покращилась – просто не на порядку денному.
Що ж робити у такій ситуації? Для початку, думаю, слід визначити, хто саме позбавлений доступу до прийнятного рівня освіти. Моя оцінка щодо кількості учнів шкіл у Івано-Франківській області наступна – близько 45 тисяч учнів загальноосвітніх шкіл або кожен п’ятий учень нашої області не має належного доступу до освіти. Моя оптимістична оцінка ґрунтується на дуже простих даних: в області понад 154 тисячі учнів, а середній рівень покриття інтернетом в Україні за останніми оцінками – 70 %.
Читайте: Максим Карпаш: Наукові відкриття 2020 року
Моя оцінка дуже й дуже оптимістична і ось чому. Будь-який мешканець Прикарпаття знає про нерівномірний рівень покриття мобільним інтернетом в нашій області, враховуючи її гірський рельєф і різну густоту заселення. Щодня сам, маючи по кілька онлайн зустрічей, у тому числі навчальних, можу очікувати різного рівня цифрової грамотності серед учнів і вчителів. Також, матимемо на увазі, що далеко не в кожного учня є персональний комп’ютер і телефон – тут важливо не «або», а саме володіння обома пристроями для належного рівня отримання освітніх послуг.
До цього всього букету – у сім’ї може бути один комп’ютер, а учасників освітнього процесу більше: двоє чи більше учнів та студентів, хтось із батьків є викладачем. Мабуть, логічно додати ще кілька чинників, які кількісно чи якісно впливають на освітню нерівність, свідками якої ми є.
Вважаю за доцільне провести дослідження цього питання. Його результати дадуть можливість оцінити потреби мовою чисел і дій. Скільки комп’ютерів слід закупити, на яких умовах передати учням і вчителям, яке навчання з цифрової грамотності провести, де саме покращити доступ до інтернету? А це вже питання бюджетування й контролю цих видатків. Одне з можливих джерел фінансування – економія на комунальних послугах для закладів освіти, поки вони стоять порожніми. Ці інвестиції в освіту після пандемії точно будуть використані для переходу на новий, вищий рівень.
