Цьогоріч Нобелівську премію з економіки присудили трьом американським економістам – Бену Бернанке, Дугласу Даймонду та Філіпу Дибвігу. Перший з них ще у 2006-2014 роках мав шанси на практиці реалізувати свої теоретичні напрацювання. І він це здійснив, бо очолював тоді Федеральну резервну систему США – аналог нашого Нацбанку, пише Максим Карпаш у Репортері.
Варто зазначити, що ключовий науковий доробок ці троє нинішніх лауреатів зробили ще в середині 1980-х. А запроваджені на підставі їхніх досліджень інструменти з регуляції банківської системи від початку 1990-х на фоні світових економічних криз показали свою ефективність.
Історія ХХ століття знає тільки одну велику фінансово-економічну кризу – 1930-х років. Драматичне падіння більшості економік тогочасного світу, зростання безробіття та зниження рівня життя людей по всьому світу стали однією з причин Другої світової війни.
До появи дослідження Бернанке науковий економічний консенсус полягав у тому, що банківська криза 1930-х була наслідком занепаду економіки, а не навпаки. На тлі чуток про можливі чи дійсні проблеми у банків до них побігли майже усі вкладники. Вони спробували забрати свої гроші – і протягом трьох років у США зникла половина банків.
Читайте Максим Карпаш: ДНК-премія Нобеля з медицини 2022 року
Натомість Бернанке встановив, що банкротство банків було вирішальним фактором для переростання рецесії у глибоку тривалу депресію. Щойно банк стає банкрутом, стосунки між ним і позичальниками розриваються. Ці стосунки містять капітал знань, необхідний банку для ефективного управління залученими коштами. Банк знає своїх позичальників, має детальну інформацію про те, на що позичальники витратили гроші та які умови потрібні для повернення кредиту.
Створення такого капіталу знань потребує багато часу, його неможливо просто передати іншим, коли банк банкрутує. Таким чином, відновлення банківської системи, що зазнала збою, може зайняти багато років. Протягом цього часу економіка функціонує дуже погано. Бернанке продемонстрував, що економіка не почала відновлюватися, поки держава нарешті не вжила потужних заходів, щоб запобігти новій банківській паніці. Нічого не нагадує в українській історії?
Може скластися враження, що саме банки є причиною проблем. Та це не так, і ось чому. Банки отримують гроші від людей, які розміщають депозити, і направляють їх позичальникам. Це фінансове посередництво далеке від простого механічного переказу, оскільки існує фундаментальний конфлікт між потребами вкладників та інвесторів.
Той, хто бере позику на придбання будинку або інші довгострокові інвестиції, повинен знати, що кредитор не зажадає раптово повернути свої гроші. З іншого боку, той, хто заощаджує, хоче мати принаймні частину своїх заощаджень миттєво доступними для несподіваних витрат. Такий конфлікт потребує розв’язання – якщо компанії або домогосподарства можна буде змушувати в будь-який момент погасити кредити, довгострокові інвестиції стають неможливими.
Читайте Максим Карпаш: «Заплутана нобелівка» з фізики 2022 року
Це мало б руйнівні наслідки, адже економіка не може функціонувати без фінансової системи. Уявіть, що сталося б, якби нам доводилося платити за покупки в супермаркеті, закладаючи частину нашого житла щоразу, коли ми йдемо за покупками. Логіка банківського бізнесу – позичати кошти на строк, що є меншим від терміну залучення коштів.
Даймонд і Дибвіг запропонували варіант рішення проблеми вразливості банків у формі страхування депозитів від уряду. Коли вкладники знають, що держава гарантувала їхні гроші, їм більше не треба бігти до банку, як тільки починаються чутки про банківські проблеми.
Це призупиняє банкопад до його початку. Таким чином, існування гарантії депозитів теоретично означає, що її ніколи не потрібно використовувати. Це пояснює, чому більшість країн, зокрема й Україна, запровадили цей інструмент.
Максим Карпаш, професор Університету Короля Данила
Comments are closed.