Український виборець чекає нові обличчя так, ніби за ними не будуть стояти старі. Але проблема в тому, що вітчизняний політичний ринок – це ринок продавця, а не покупця. Якщо ми чогось хочемо – це зовсім не означає, що ми це отримаємо, пише НВ.
Будь-яка політична кар’єра будується на трьох китах. Щоб пробитися до виборця зі своїми ідеями, політику потрібні три ресурси: організаційний, фінансовий і медійний. Простіше кажучи – гроші, команда і ЗМІ. Про це докладно писав Віктор Трегубов.
Припустимо, вам вдалося сколотити міцну команду. Припустимо, що ваші однодумці готові працювати в ній на безоплатній основі – з волонтерських спонукань. Припустимо, ви заручилися підтримкою в регіонах і сформували осередки у ключових областях. Але це лише верхівка айсберга. Умова обов’язкова, але недостатня, – пише Павло Казарін для Крим.Реалії.
Тому що слідом ви впираєтеся в проблему другого ресурсу – фінансового. Без грошей ваша кампанія помре, не розпочавшись.
Поквартирний обхід будинків може спрацювати, якщо ви претендуєте на крісло в сільраді або штурмуєте посаду голови селища. Але на загальнонаціональному рівні вам потрібні будуть сотні рук. А у рук є роти. Агітатори, наружка, штабна соціологія – якщо ви думаєте, що кампанія коштує дешево, то ця помилка буде коштувати вам дорого.
І навіть якщо ви виграли в лотерею і тепер ваші партійні намети стоять на вулицях міст – ви впираєтеся в проблему третього ресурсу: інформаційного. Тому що для 70% українських обивателів головне джерело інформації – це телевізор. До того ж, аудиторія ТБ – найбільш дисципліновані виборці.
А доступ до шести найбільших каналів країни зосереджений у руках чотирьох фінансово-промислових груп.
Щоб домогтися лояльності цих каналів, вам доведеться домовлятися. З Коломойським. Або Пінчуком. Або Ахметовим. Або Фірташем. Можна домовитися з власниками менших каналів, але, по-перше, частка і рейтинг цих майданчиків незрівнянно менша. А, по-друге, володіють ними все одно люди з політичними і бізнесовими інтересами.
У підсумку, будь-яке «нове політичне обличчя» спочатку стоїть перед дилемою. Воно може бути кришталево чесним, чистим, таким, що не йде на компроміси. У нього може бути відмінна команда і план реформ. Але для того, щоб отримати гроші і медіаресурс на кампанію – йому доведеться опертися на одну з фінансово-промислових груп. Яка, своєю чергою, проінвестує в нього в очікуванні дивідендів.
І ці борги вашим новим кумирам у разі успіху доведеться віддавати.
Електоральний попит на «нові імена» – це добре, але недостатньо. Той, хто може задовольнити цей попит, ні на який успіх апріорі не приречений. Тому що про його «пропозиції» повинен спершу дізнатися потенційний покупець. А це вимагає суворих інвестицій. Заради яких неодмінно доведеться йти на компроміси.
У цьому і полягає головна проблема. Український обиватель не утримує політичні партії – в тій же мірі, в якій не платить за контент. Тому шукати гроші політикам і ЗМІ доводиться в інших місцях.
А тому ми раз по раз опиняємося в ситуації, коли попит на «нові обличчя» зовсім не відкриває цим новим обличчям шлях у політику. І якщо вам хочеться кидати в повітря чепчики з приводу свіжого несподіваного кумира – то варто запитати себе про те, на чиїх саме плечах цей новий кумир стоїть.
Друкується з дозволу Радіо Свобода/Радіо Вільна Європа, 2101 Коннектикут авеню, Вашингтон 20036, США
Comments are closed.