Крайній тиждень морально підкосив мене настільки, що це відбилося на фізичному стані. І в час коли ніби мав би відновитися – новини з підрозділу добивають ще більше, пише командир батальйону 78 ОДШП Іван Матейко.
Читайте: Універсальний штурмовик. Як Іван Матейко з розвідника став комбатом ДШВ
Цей текст написав після того, як втратив одного зі своїх бійців. Одного з тих хто був моєю «гвардією», надійним тилом і підтримкою. На кого міг покластися в будь-якій ситуації. І коли доходило до того що «комбат йде на нуль і можливо трошки на зачистку» вони йшли зі мною. Не за мною, а зі мною. Як друзі і як команда. Це був один з тих хто був моїм особистим командирським резервом хоч і взводі звʼязку, зі всіма скілами: розвідника, звʼязківця, водія, кулеметника, механіка, оператора бпла.
Причина чому він опинився на позиціях: наказ ОТУ перевести людей з підрозділів забезпечення у піхоту. Тобто кухарів, звʼязківців, водіїв поставити на позиції «з метою підвищення ефективності ведення бойових дій».
ОТУ це така структура, яка за цифрами не бачить людей. За цією логікою – гіпертоніки-дядьки (які в більшості потрапили у втз/вмз після поранень, або через непридатність за станом здоровʼя), або вузькопрофільні спеціалісти (електрики, водії всіх категорій, звʼязківці) суперефективні піхотинці, і коли їх поставити на позиції наша оборона стане стійкою і міцною як ніколи!
Але вернуся до початку. Поставлю питання навіть інакше.
Чи маємо ми ПРАВО воювати до останнього бійця в підрозділі?
Це табуйована тема обговорень для широкого кола, але серед військових «нормальність» підрозділу окрім бренду і репутації командира (бригади/батальйону) визначається ще якомога меншою кількістю «обнулень». Скільки разів ваш батальйон обнулився?
Для командирської ланки в більшості оцінка дещо інша. В більшості командири авторитетних бригад (з іменем, історією) не паряться зовсім щодо відсутності особового складу. Бо «нових пришлють». А кількість людей в роті на рівні 10-15 чоловік і 20-30% в батальйонах швидше привід для гордості: «от бачите, ми ж воюємо».
А «в моїх батальйонах на позиціях бійці взагалі не міняються» – говориться з такою інтонацією, що якщо у вас не так то ви лохи, воювати не вмієте.
Але в цій ситуації вимушена героїчність і стійкість тих хто місяць сидить в окопі без звʼязку, а воду і провіант отримує скидами з дрона, приписується командиру, а не тим кого поставили в такі обставини.
То коли треба триматися до останнього? Де межа відповідальності бійця, а де межа відповідальності командирів різних рівнів?
Не буду вдаватися до статуту. Кадрові військові кичаться зазубреними нормативами і правилами, але по факту сучасна війна вносить свої корективи. І до статуту звертаються тільки коли треба когось ви@бати і покарати.
Отже, де межа стійкості бійця на позиціях?
Є в мене друг і боєць з яким ми цю війну почали ще з 10 бригади. Руслан «Стетхем». Хлопці про нього кажуть «справжній мужик». Людина зі сталі.
Під час оборони Нетайлового він тримав оборону в двоповерховому монолітному будинку. За цей час з ним помінялося дві групи, були загиблі, поранені, були хлопці, які не витримали інтенсивності обстрілів і відійшли. Скидами противник спалив все. Подвірʼя перед будинком зрівняли у вертолітний майданчик, з монолітного бетону залишилося півтори стіни. Днів чотири точно противник навіть не намагався просувати в тому напрямку піхоту. І Руслан тримав цю позицію. В один момент сам. З кулемета косив до останнього. Після купи контузій і поранень.
І робив він це все бо знав, що якщо відійде, то хлопці на сусідній позиції опиняться в оточенні і навряд чи вийдуть.
Якщо впаде одна позиція – посиплеться решта. Відійшов вже коли загроза оточення зникла. Зараз його нагородили орденом «За мужність» і він лікується.
Інший приклад. Двоє бійців терміново знімаються і йдуть займати сп (спостережний пост) на позиціях звідки втекли суміжники. Займають їх для того щоб противник не відрізав ще два взводних опорних пункти. Коли на другий день суміжники так і не підійшли, вони самі вийшли на радіостанцію: «ми залишимось тут, бо тоді нас обійдуть». Останнє що від них почули: «нас оточують». Позицію вони не здавали до останнього.
Так, були критичні моменти коли довелося виводити кухарів, банщиків, заправників на позиції. Але це було контрольовано, бо знали що через кілька днів проведемо заміну. Поставили їх в другу лінію оборони готувати окопи. Поставили поруч кілька досвідчених сержантів. Тому коли на них випадково вийшли заблукала група противника, вони прийняли бій.
І на третій день з ранковими променями сонця, після зміни, кухарі ще й гордо привели полоненого непальця.
Як думаєте, скільки фізично такі бійці можуть активно воювати? Скільки часу їм потрібно на відновлення? Чи варто їх знов і знов використовувати щоб затикати дірки в обороні, чи краще зробити сержантами, або поставити вчити нове поповнення?
Де має бути межа стійкості на рівні рота/батальйон?
Є рубежі які просто треба тримати, інакше противник підтягне артилерію, обійде з флангу сусіда, займе пануючу висоту, візьме під вогневий контроль логістику, ітд, ітп.
І часто в такій обороні ключову роль може грати якась маленька сп, або кілька позицій, втрата яких тягне за собою обвал по всій лінії.
Зазвичай коли ти поясниш це людям – вони роблять все можливе щоб цю оборону тримати.
А є побудова оборони по точках. Яку люблять трошки вище батальйонів і бригад.
Це коли підрозділ займає оборону на непідготованих позиціях, коли ти мусиш займати саме оцю хату, а якщо її спалили і знищили, а ти відійшов в сусідню – то це вже втрата позиції. А втрата позиції карається.
Це коли ти тримаєш крайню хату в селі тільки тому що поки ти в хаті – село вважається нашим. І пофіг скільки там людей ляже за ту хату. Бо поки ви тримаєте крайню хату в селі Копиздичі – Копиздичі українське село. І без різниці що та хата вже в оточенні тиждень, туди не можна довезти бк, провізію, неможливо провести евакуацію поранених і загиблих. Ви тримаєте ту хату, бо якщо «втратимо село – буде розслідування, і когось знімуть з посади». Відновити позиції! Терміново! Хата в Копиздичах і сп в посадці важливо!
І коли ситуація патова, людей не вистачає на оборону, приймаються рішення: «в бій усіх».
Тобто мета покладених життя і здоровʼя людей – це боязнь втратити посаду, боязнь бути покараним.
На цьому моменті, наступає відповідальність командирів.
І найважливіше в цьому всьому ПРАВДА. Правда командира роти сказати, що я виставив позиції не там, бо вважаю інакше, або навіть правда сказати, що людей не стільки як мало б бути.
Правда командира батальйону/бтгр/полку/бригади сказати що у нас недостатньо людей. І цими силами і їхньою мужністю ми витримаємо день/два/тиждень. А далі треба приймати рішення комусь вище.
Бо командир батальйону не вміє «наростіть штурмовиків до 16» за два дні коли піхоти всього залишилось 4.
Інакше ми воюємо до останнього бійця.
А людський ресурс у нас не безмежний.
І таких як Стетхем більше немає. І його потрібно берегти. А щоб хтось став хоч на краплинку таким – треба роки досвіду, сталеві нерви і найголовніше – мотивація.
____
На нашому напрямку хлопці стримують оборону вже чи не третього батальйону.
І перші два рази це був непотріб. Діди по 60 років, зеки, найманці (в тому числі згадані непальці).
Тому коли хтось гине або отримує поранення через цей шлак – це ще образливіше, бо противник давить мʼясом, коли ми обороняємося цвітом нації.
____
На останок згадаю цитату одного капітана армії США, який проводив колись нам навчання штурмовим діям: “Mission First, People Always”.
Я сподіваюся, що десь у владних кабінетах зрозуміють, що мобілізація сама по собі не вирішить питання оборони.
Людьми треба вміти керувати.
Бо дрони, артилерію, снаряди можна дістати. А мотивованих, навчених патріотів більше немає. І «бабы нарожают» не спрацює.
