Аеропорт Кеннеді, дві валізи і квиток до Львова. Чи могла б я ще три роки тому подумати, що це буде один із найкращих днів у моєму житті? Напевно, ні, бо що ж тут такого визначного? Звичайна поїздка, ба ні, не звичайна, це – поїздка додому…
Хто би що не казав, а їхати з дому – це таки дуже по-дорослому. Такий крок має бути виваженим. Кажу одразу – в мене він таким не був, анітрохи. Я помітила, що дуже часто таке буває, коли ти про щось мрієш, змальовуєш у своїй голові, а через деякий час помічаєш, що твої мрії збуваються, але в когось іншого. От так і зі мною. Мрія багатьох здійснилась у мене – я зовсім випадково виграла лотерею грін-карти, заявку на подачу якої не можу пригадати по сьогоднішній день. Але раз уже виграла, то, мабуть, подавала. Саме з таким ставленням я й отримала свій «шанс у житті», як це любить називати американське посольство, і подалася через Атлантику аж на той бік світу.
А там я по-новому відкрила себе. Навіть не розказуватиму про те, що емоції зашкалювали. Було таке враження, що зараз голова лусне і я загублюсь у цій величезній швидкій країні, яка чомусь усім така мила і бажана. Але ще одна перевага життя наодинці – це те, що з’являється час думати. О, скільки я передумала! Скільки всього довелося переосмислити, переоцінити, переглянути свої принципи. За це я дуже вдячна долі, бо то важливий момент у житті, який дав більше, ніж я могла сподіватися.
В американців ніхто не вітається просто «Привіт!». Це завжди «Привіт! Як справи?». Така традиція. І це одразу наштовхує на думку, що середньостатистичний американець – неймовірно привітний. Він не лише вітає тебе, йому цікаво як твої справи! Але тут якраз собака й зарита. Я не кажу, що вони лицемірять, ні. Вони справді дуже привітні, це аж навіть важко уявити наскільки. Однак ця привітність дуже часто перетинається з поверхневістю, до чого я, напевно, не звикну ніколи. Звісно, Америка – це країна всіх національностей, тут немає одної культури чи ментальності – вони тут усі. Однак ота, байдужа, все одно трошки переважає. Для американців завести друзів – найлегша справа. Вони це роблять за три хвилини, ще й кажучи, що ми, європейці, такі «холодні», а в них усе швидше, простіше. Та чомусь коли приходить час перевірки тієї дружби, коли раптом щось трапляється, саме «холодні» європейці перші готові вислухати і кинутися на допомогу. І це не зле, ні, боронь Боже! Просто така культура. Отаке.
Сьогодні для мене приїзд додому – це свято свят, подія року, день, до якого готуюся дуже завчасу. Мені завжди казали, що до хороших умов звикається швидко і що потрібно дати собі рік, аби звикнутись і полюбити цю країну. Я дала собі два – і справді полюбила її. Але не звикла. Звичайно, є зручності, яких у нас немає, яких нам варто було б запозичити і навчитися робити так само. Але, як то кажуть, не дорогами єдиними. Зараз я чітко знаю і розумію, що людський фактор для мене – найважливіший.
Я не знала, що можна полюбити своє місто, свій Франківськ, ще більше, аніж я любила, що можна ще більше цінувати друзів, що відстань спроможна будувати найміцніші мости. Але таки можна! І саме за це я дуже вдячна долі!
