Ще в ті часи, коли я активно займався спортом, ми у складі збірної України з метань двічі на рік їздили до тренувального табору в Банську Бистрицю, що у Словаччині. Гостинні люди, звична на слух мова, чудові умови для тренувань і майже домашня кухня в ресторані, де ми харчувалися, робили умови підготовки чи не ідеальними.
Банська Бистриця – це містечко зі славними легкоатлетичними традиціями, я б навіть сказав – з конкретно метальницькою спеціалізацією. Високий рівень підготовки місцевих тренерів і спортивні традиції зробили свою справу. Саме Банська Бистриця виховала триразового чемпіона Європи, світу та Олімпійських ігор з метання спису – Яна Желєзного.
При народженні Ян отримав важку родову травму – переломи двох плечових суглобів і постійно перебував на обліку в місцевих лікарів. Та його батько не збирався пасивно спостерігати, як син поступово рухається у доросле життя з обмеженими можливостями. Він сам відшукав і підібрав цілий комплекс вправ для повноцінного відновлення функцій верхнього плечового поясу Яна. Те, що не тримали суглобні сумки, він зміцнив м’язовим корсетом. До тисячі разів на день Ян кидав камінці на річці, щодня перекладав татові інструменти у майстерні з верхньої полиці на нижню та назад. Так було на початках, а згодом він почав ходити до тата на тренування, де кремезні координовані хлопці й дівчата вправно метали спис.
На змаганнях Желєзний спочатку пас задніх. Але вже в юніорському віці за три роки він здобув срібло чемпіонату тодішньої Чехословаччини та бронзу європейської першості. Повіривши батькові, що вада плеча може навіть піти йому на користь, Ян почав тренуватися ще завзятіше. І це спрацювало. Його суперники, додаючи фізичної сили, втрачали гнучкість, а в Яна руки в плечах рухались, як шарніри. Фінальне зусилля у спробах він виконував з такою амплітудою, що всі довкола просто давалися диву. В результаті він виграв усе, що тільки існувало тоді на планеті Земля у метанні спису.
Я щасливий, що близько знайомий з такою легендарною людиною, як Ян Желєзний. А ще я мав честь бути в гостях у його батьків і ласувати традиційними стравами, які приготувала його мама – пані Барбара. Стіл тоді прикрашало «свінске колено», яке дуже схоже на польську голонку та нашу запечену рульку. Весь секрет був у приправах і маринадах, які додали страві незвичного смаку.
Отже, готуємо. Замочуємо у підсоленій воді добре вимиту свинну голонку приблизно на півдоби – наприклад, з вечора до ранку. Виймаємо, робимо надрізи на шкірці так, аби вийшла сіточка. Це потрібно, щоб під час запікання вона не деформувалася.
Спеції робимо самі: дрібнимо 10 зерен чорного перцю, 5 зерен духмяного, 2‑3 зерна ялівця, 1 лавровий лист і чайну ложку імбиру. Перемішуємо, отримуємо «дикі прянощі», які кидаємо у чавунчик. Туди ж кладемо посічену голонку.
Доводимо до кипіння, скручуємо вогонь до середнього, варимо півгодини. Потім виймаємо голонку з відвару та натираємо її маринадом із меду, товченого часнику та спецій для гриля. Ставимо на тацю. Посипаємо зверху кмином, а в тацю заливаємо темного пива. Запікаємо при температурі 180°С – до години.
Аби приготувати, нам потрібні:
свинна рулька – 1 кг,
пиво темне – 200 мл,
кмин – 1 ч. л.,
часник – 1‑2 зубки,
спеції, мед і сіль до смаку.
До столу «свінске колено» подають із хріном, сірим хлібом і холодним пивом.
Смачного!
