Вулиця Липова

Спершу це була безіменна дорога з міста до невеличкого лісу – Діброви. У XVIII столітті навколо неї почали з’являтися перші помешкання. Їх було небагато. Хроніст Венедикт Площанський пише, що до 1800 року на вулиці Липовій було заледве 16 домів, а на інших ще менше.

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Історія виникнення її назви пов’язана з легендою. Вперше її оприлюднив природознавець Володимир Бригидер у статті «Липова алея в Станиславові в її сучасному й минулому як гідна охорони пам’ятка природи», що вийшла у 1934 році. Він пов’язує Липову алею з вірменською родиною Ромашканів, яка мала резиденцію у самому серці теперішнього парку Шевченка. «Один із членів цієї родини мав бути прелатом тутешнього вірменського костелу, що саме тоді кінчився будувати. Будучи приневолений щоденно приїздити з парку до міста, не раз не находив зимою дороги, бо нічна метелиця рівняла її в рівень з сусідніми полями. Обсадивши дорогу липами, позбувся він клопоту й зберіг вигідний доїзд між резиденцію і містом».

Особливо популярною вулиця Липова стала у ХІХ столітті, після відкриття парку цісаревої Єлизавети (тепер Шевченка). Відтоді її дальша частина вкрилась шикарними віллами, хоча й на початку вулиці мешкали далеко не бідні люди.

Назва вулиці залишалась без змін аж до 1934 року, коли її перейменували на честь міністра внут­рішніх справ Польщі Броніслава Перацького (саме його вбили бойовики ОУН). Серед мешканців нова назва не прижилась, вулицю називали по-старому.

За «перших совітів» тут розмістився штаб 12 армії, через що вулиця стала Червоноармійською. Німці повернули стару назву – Липова. Після війни знову була Червоноармійська, а у 1953-му – Сталіна. Після «розвінчання культу особи» від 1961 року вулиця носить свою теперішню назву – Шевченка.

Найбільшою спорудою австрійської доби була греко-католицька духовна семінарія Святого Івана Златоустого. На поштівці 1911 року, яку випустив місцевий видавець Шраєр, бачимо саме її.

Коли у 1885 році утворили Станиславівську греко-католицьку єпархію, виникла потреба відкриття духовної семінарії, але бракувало землі. Справа довго не рушала з мертвої точки поки у 1899-му молодий єпископ Анд­рей Шептицький не придбав у чиновника Лісковацького ділянку на Липовій. Будинок семінарії споруджували протягом 1902-1904 років. Прізвище архітектора не відоме, та є припущення, що ним міг бути Сильвестр Гавришкевич, який займався справами семінарії та звів подіб­ну у Львові. Виконавцем робіт став місцевий будівничий і архітектор Феліціян Баян.

Коли семінарію завершили, монументальний будинок кілька років простояв пусткою – не було коштів на функціонування закладу. За сприянням все того ж Шептицького, тоді вже Галицького митрополита, вдалося вибити великий державний транш на дообладнання приміщення й утримання учнів.

14 січня 1907 року 20 семінаристів розпочали заняття. За часи свого існування заклад виховав понад тисячу душпастирів і щирих патріотів.

Восени 1945 року чекісти оточили семінарію та заарештували всіх учнів і викладачів, 19 із них розстріляли біля села Посіч. У звільнене таким чином приміщення в’їхав штаб 38 армії. Під час реформування Збройних сил України у 1993 році армію перетворили на корпус, а через 10 років узагалі розігнали. Потім там розміщувався обласний військкомат. Від 2009-го в одному крилі будівлі розпочала свою роботу греко-католицька школа Святого Василія Великого. Згідно з домовленістю, військові мали звільнити приміщення, яке повністю відходило навчальному закладові.

Напевно, завдяки консервативності військових будинок семінарії майже не зазнав змін. Зберігся навіть кований парканчик, який можна побачити на листівці Шраєра. Трохи шкода старовинних ліхтарів, але з цим нічого не поробиш.

Кілька років тому розпочався грандіозний ремонт споруди, який і досі триває. У 2013 році військкомат перебазувався на околицю. Тепер, як 100 років тому, вся споруда належить церкві.