Вулиця Кілінського

Сьогодні один із найпопулярніших шляхів до вокзалу пролягає вулицею Лепкого. За логікою, вона мала б з’явитися на міських картах водночас із залізницею, тобто у 1866 році. Але ж ні! Тоді до вокзалу вела лише вулиця Романовського (Гаркуші), яка починалась на східній околиці міста.

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Минали часи, вулиця Сапіжинська (Незалежності) забудовувалась і стала чи не головною магістраллю. Аби сполучити її з привокзальною площею, магістрат приймає ухвалу про прокладання нової вулиці. У 1893 році на це виділили 5523 ринських злотих.

Свою першу назву вулиця отримала у 1895-му. Поляки вшанували пам’ять Яна Кілінського. Він починав як простий швець, розбагатів, мав два цегляних будинки у Варшаві. Коли в місті спалахнуло повстання проти росіян (1794), Кілінський його очолив. Він грамотно керував вуличними боями та за два дні очистив столицю від окупантів. За це отримав чин полковника.

На мапі часів ЗУНР вулиця позначена як Дорошенка. Очевидно, мався на увазі гетьман Петро Дорошенко. Та на польській мапі інженера Рауха 1919 року вона знову значиться Кілінського.

Перші совіти порахували, що хоч швець і боровся проти царату, але з Леніним йому не тягатися. Тож у 1940-му вулиця отримала ім’я того «вождя». Німцям і Ленін, і Кілінський були глибоко по цимбалах, тому вони нарекли магістраль на честь Альфреда Ро­зенберга – міністра окупованих східних територій, куди входила і Україна. Цей Розенберг погано закінчив – його повісили за вироком Нюрнберзького трибуналу.

Після війни вулицю знов перейменували на Леніна, а від 1991-го назвали на честь видатного українського письменника Богдана Лепкого.

На поштівці 1905 року від видавництва «Артісти» зображена середня частина вулиці Кілінського, непарний бік. Майже вся вона була забудована одно- і двоповерховими особняками. Вулиця належала до Заболотівського передмістя і то був єдиний район Станиславова, де переважали християни.

Ліворуч стоїть будинок за сучасною адресою Лепкого, 41, один з найдавніших на вулиці. Споруджувався на замовлення домовласника Тилуса Новака. Напевно, у нього бракувало грошей, оскільки будував він свою кам’яницю у два прийоми. У 1900-му поставив ліве крило, що мало по фронту три вікна й вежу над торцевим входом. Через чотири роки добудували решту. Снаряди Першої світової завдали будинку істотної шкоди, яка оцінювалась у 2300 корон. Тодішня власниця Етель Більдерберг зробила євроремонт і все відновила. Останнім господарем кам’яниці перед радянською націоналізацією був колишній службовець каси ощадності Лазер. Він здавав вісім квартир і мав непогану прибавку до пенсії.

Якщо вірити архітекторам, то ближчий до нас будинок має неокласицистичний головний фасад із елементами ампіру. Стоїть він на розі Лепкого й Коперника. Датою побудови є 1904 рік. Перша його власниця – пані Вагнерова – здавала тут приміщення із трьох покоїв, передпокою та кухні. У міжвоєнний період особняк належав друкареві, журналісту, головному редактору найкращої міської газети «Кур’єр Станіславовскі»Владиславу Кваснєвському.

Як змінилась вулиця за останнє століття? По-перше, значно розширились хідники, натомість зникли ковані парканчики перед будинками. Зі шпилю вежі десь подівся флюгер. Якщо на австрійській поштівці небо цнотливо-чисте, то сьогодні його перерізає тролейбусна лінія, яку проклали у 1986 році. У колишньому помешканні головного редактора нині працює приватний нотаріус. Віддамо господареві належне – він не зіпсував фасад крикливою рекламою, обмежившись скромною вивіскою.

Що цікаво, і на поштівці, і на фото, два крайніх вікна з боку Коперника замуровані. Між ними бачимо вуличну табличку. За Австрії вона була значно більшою і містила якусь додаткову інформацію. На жаль, не розіб­рати яку.