Вулиця Антоневича

Раніше міста ділились на середмістя й передмістя. Це не зов­сім відповідає сучасному центрові та спальним районам. До кінця XVIII століття значні галицькі міста були оперезані стінами, вежами, бастіонами та іншими укріпленнями. Усе, що було всередині мурів, називалося середмістям, за ними – передмістям.

Фото: Микола Волков

Поштівка з колекції Зеновія Жеребецького

Будинки у середмісті тулились один до одного, тут не було розлогих подвір’їв і зелених садочків. І земля в центрі коштувала значно дорожче, в рази. Чому? Та бо там було значно більше шансів, що твою нерухомість не спалять татари, повсталі селяни чи найманці магната-конкурента.

Мешкати у центрі міста могли лише заможні люди. До них відносились і вірмени, які заробили капітали на торгівлі худобою, обробці шкір та інших ремеслах. Їхня дільниця сформувалась у південно-східній частині Станиславова навколо вірменської церкви. То були кілька вуличок, як і більшість інших вони отримали назви лише у XIX столітті. Ту, на яку виходив головний фасад вірменського храму, нарекли іменем Антоневича. Серед людей із таким прізвищем залишили слід в історії кілька осіб:

Домінік – пробощ (настоятель) вірменської церкви у 1775-1795 роках;

Антон – його наступник у 1795-1815 роках;

Кароль Болоз (1807-1852) – поет-єзуїт, який прославився боротьбою з пияцтвом серед селян;

Миколай Болоз (1807-1885) – письменник, поет і повстанець.

Останній мешкав і похований у Станиславові. Але назва вулиці фігурує ще за його життя. Тому найімовірніше, що вшанували його однофамільця – поета Кароля Болоза.

Творчість Антоневича не вразила більшовиків, тому в 1945 році вулицю перейменували на Єреванську. З 1991 року вона стала Вірменською…

Міжвоєнну поштівку випустило Польське товариство колійових книгарень «Рух» у 1934 році. Зрозуміло, що «головним героєм» тут є вірменський храм. Ми про нього вже ґрунтовно писали, тому зосередимось на кам’яницях поруч.

Ліворуч видно приземкуватий будинок, що від кінця ХVIII століття належав впливовій вірменській родині Теодоровичів. Він був Г-подібний у плані, витягнений довшим крилом у глиб подвір’я. Під час пожежі 1868 року сильно постраждав, капітально відремонтований і пристосований під плебанію (житло священика) вірменської церкви.

Якщо на польській поштівці бачимо шість вікон по фасаду, то сучасне фото презентує будинок значно довшим. Одразу після війни, зберігши стиль, до нього добудували ліве крило у вісім вікон, через що кам’яниця стала Т-подібною. До 1958 року там був інститут вдосконалення вчителів, надалі – музична школа № 1, а тепер – єпархіальна консисторія УАПЦ.

Навпроти – тильний фасад двоповерхівки на Шеремети, 4. Далі – задня частина будинку № 2. Сьогодні вони виглядають значно новіше. Річ у тому, що наприкінці 1980-х років «задники» обох кам’яниць розібрали через аварійний стан, після чого відновили, намагаючись наслідувати їх давній вигляд.

Коли споруди зносили, на стику їхніх фундаментів знайшли черепки, рештки скляного посуду й величезну купу обвуглених кісток. Археологи дослідили, що це залишки аптеки ХVIII століття – першої у Станиславові (1777 рік). Тоді певні ліки виготовляли із кісткового порошку, наприклад, активоване вугілля. На жаль, назва аптеки невідома. На мапі капітана Ширкова 1769 року обидві кам’яниці позначені як «доми тутешніх начальників», а про фармацевтичний заклад – ані слова.

Як ні намагалися будівельники відтворити старовинні фасади кам’яниць, точної копії в них не вийшло. У будинку № 2, стіни якого нині щільно обвішані кондиціонерами, реставратори чомусь забули зробити балкон.