Ми часто говоримо про успіхи чи невдачі різноманітних політиків, бізнесменів, чиновників. Але рідко про те, як і чим вони живуть, чого прагнуть, чим переймаються. «Репортер» вирішив поспілкуватися про це з керівником будівельної компанії «Ярковиця» Володимиром Балагурою. Про його життя, політику та мрії – читайте нижче.
– Пане Володимире, журнал «Кращі міста і регіони України» назвав «Ярковицю» кращим підприємством Івано-Франківщини. За що?
– Так, вони зробили рейтинг і назвали шість кращих підприємств Прикарпаття. Серед них – «Ярковиця». За вагомий вклад у соціально-економічний розвиток регіону. Нас назвали кращим будівельним підприємством та меценатом регіону. Це було зроблено за поданням облдержадміністрації.
– А ще одна із місцевих газет назвала вас благодійником року. Напевно, приємно, коли час від часу вас титулують званнями «кращості»?
– Будь-які звання, рейтинги чи, зрештою, і той самий досвід не приходять самі по собі. Це накопичується роками, завдяки наполегливій буденній праці. Ми ніколи не працювали тільки заради матеріальних вигод, бо в житті не це головне. У нас інші цінності та пріоритети.
За першооснову завжди потрібно ставити людину, а вже завдяки цьому будуть клієнти, повага, визнання. Успіх «Ярковиці» – це виключно успіх її працівників. Мене тішить те, що, коли в 2008 році через економічну кризу впав ринок житла і практично зникло як таке явище будівництва шляхом дольової участі, то люди все одно вкладали кошти в житло, яке будувала «Ярковиця». Адже наша компанія ніколи не була замішана в жодних скандалах з несанкціонованою забудовою, завжди дотримувалася своїх зобов’язань перед покупцями житла тощо. Звісно, мені приємно знати, що ми маємо високий рівень довіри, бо це найкращий показник якості. А от якщо говорити про благодійність, то я не намагаюся займатися нею напоказ, не афішую те, що роблю. Вважаю, що благодійністю не можна вихвалятися.
– Чи не шкодить громаді те, що забудовники йдуть у владу?
– Питання, які стосуються будівельної галузі, завжди породжують багато непорозумінь і розбіжностей. І мені важко сказати, як там інші забудовники, але я не прийшов у міську раду, щоби лобіювати свої інтереси. Бо в будівельному бізнесі я з початку 2000 років і до цього часу якось обходився без депутатського мандата.
– То чому ви пішли в політику? Що ж вас там вабить?
– Насправді мене там нічого не приваблює. Політика взагалі мені нецікава. Вона надто брудна. А в політику я йшов як людина, яка своїми ідеями може допомогти вирішити господарські проблеми міста. Адже нині вирішення цих питань нам конче необхідне. Перед виборами ми всі давали обіцянки, орієнтовані на підвищення соціального та господарського життя міста. Бо є проблема доріг, впорядкування руху транспорту, надання якісних комунальних послуг тощо. Згадувати про проблеми людей тільки перед виборами – нечесно. Треба працювати у міжвиборчий період. Тому в кожного члена виконкому чи депутата дуже багато роботи. Але, на мою думку, якщо взятися зараз, то за наступні п’ять років ми маємо шанс багато чого в місті поміняти на краще.
– У міській раді маємо багато нових облич. Це добре чи погано?
– Дійсно, склад міської ради радикально змінився. І я думаю, що це дуже добре. Бо прийшли молоді, енергійні, креативні люди, які взялися міняти систему управління та визначатися із пріоритетними напрямками міста. Вже з перших засідань ми бачимо яскравий приклад якісно нових лідерів у сесійній залі. Це Роман Онуфріїв, Ігор Прокопів, Володимир Чорноус. Крім них, є ще багато нових цікавих молодих людей, які можливо в майбутньому стануть політичними обличчями Івано-Франківська. І це видно вже з перших днів. Відрадно, що депутатський корпус радикально взявся за реформи, які вже почалися. І на які, звісно, потрібен час.
– А чим живете, попри бізнес та політику?
– Я виріс у великій, релігійній сім’ї. Тому перш за все ціную далеко не політику чи бізнес, а родинні зв’язки. Ми часто бачимося, спілкуємося, підтримуємо один одного. Так само виховую і своїх дітей. У мене двоє синів, які вчаться в школі – Микола, йому сімнадцять, і Тарас, якому 15 років. Я мрію, щоб вони досягли ще більших здобутків, ніж їхні батьки, тому ми з дружиною привчаємо їх до самостійності, відповідальності, людяності.
– Розкажіть про свої захоплення, що вас відволікає від буденності?
– Люблю слухати музику, навіть маю музичну освіту. Музика мене супроводжує майже скрізь: вдома, в машині. На роботі, правда, не відволікаюся. Як правило, слухаю дуже різне – від Тараса Петриненка до Стінга.
Дуже люблю футбол. Я є співзасновником дитячого ФК «Юніор», крім того, підтримую команду місцевих ветеранів, колишніх гравців «Прикарпаття». Гарна команда, вона дуже часто перемагає, тому я тішуся, що маю до неї причетність. Крім того, іноді й сам люблю поганяти м’яча.
– Цікаво, про що мріють люди, які мають усе. От, про що мрієте ви?
– Я не вважаю себе людино, яка має все. Бо це поняття дуже відносне. Мрією останніх років для мене стала думка про те, щоб побудувати окреме місто-супутник Івано-Франківська. Таке собі котеджне містечко поруч з Івано-Франківськом. А в тому місті облаштувати все для його мешканців – школу, ресторан, торговий центр, поле для гри у волейбол, футбол… Я впевнений у тому, що такі помешкання будуть користуватися попитом і думаю, що згодом я втілю цю мрію в життя.
Comments are closed.