Він сприймав життя легко, по-філософськи, з оптимізмом та гумором, чим заражав інших. Зі своїх 59 років прикарпатський бард Тризубий Стас (Станіслав Щербатих) 47 прожив в Івано-Франківську. Хоч народився в Росії, проте його щирої українськості могло вистачити, певно, не тільки на галичан. 24 лютого йому виповнилось би 63 роки.
В літературу Станіслав увійшов із романом «Нічийна земля». Писав поезію, малював, знімав фільми, займався мультиплікацією, фотографією, концертував, пив багато кави та ще більше курив цигарок. Його поезія була гострою, дошкульною, але оптимістичною. «Всі розлючені, роздратовані, всі накручені, всі знервовані – ми в годинник один вмонтовані, це і є наш світ». Або таке: «Він був актор – тепер купи-продай, а той поет – міняйло та мішечник, і повний шлунок – то для нього рай, тепер за нього думає кишечник. А той доцент подався за кордон – не на симпозіум, а також із торбами, він би і сам продався з тельбухами за пару баксів чи за кілька крон».
Сьогодні спогадами про славного франківського барда та великого українця діляться його близькі.
Левко Боднар, бард, поет, музикант, художник:
«То був початок 80-х. Познайомились ми з ним на вулиці. Дивлюсь, якийсь чоловік несе в сітці пляшку вина та книжку про художника-карикатуриста Херлуфа Бідструпа. Я теж захоплювався Бідструпом, підійшов, сказав, що маю про нього іншу книжку, запропонував обмінятися. Ми потоваришували. Він тоді робив анімацію, пописував пісні. Стас вирізнявся з-поміж інших не лише неординарним мисленням, але й способом життя, манерою поведінки, гострим відчуттям справедливості.
Згодом вони з дружиною зняли фільм про «Дем’янів лаз». У 1989-му разом з Володею Кіндратишином, який зараз в Америці, та Зоєю Слободян поїхали на «Червону Руту». Далі почали концертувати Західною Україною і баламутити людей. Тоді ані преса, ані навіть «Рух» ще нічого відкрито та гостро не говорили, а бардівський рух мав силу. Гітара заводила людей, а Стас із нею не розлучався. Тоді ми були на піднесенні, у першому вагоні. Щоправда, згодом поміняли машиніста, і наш вагон став останнім.
У 1994-му році Стас написав оперу «Коров’яча доля», роль бика в якій мав грати Богдан Бенюк. Потім разом із ним ми написали пісню «Український борщ». Збиралися тоді у бардівському клубі Петра Федоріва. У Стаса була неймовірна енергетика! Люд щиро заходився від сміху, а Стас просто спостерігав. Сам же він, здається, голосно ніколи не сміявся. Зарано пішов – міг ще багато подарувати світові».
Петро Федорів, президент Прикарпатського клубу авторської пісні та поезії ім. Тризубого Стаса:
«Мені здається, що у нашому місті якась енергетична яма. Тут народжується найкраще, і тут воно помирає. Певною мірою це стосується і Стасової творчості. На жаль. Попри все, Стас таки довів, що авторська пісня в Україні є, і може тут жити. Перший великий бардівський концерт ми зробили у 1993-му, в Будинку політосвіти, навпроти «Космосу».
Загалом Стас був унікальним чоловіком. Коли в компанії під час розмови звучала тисяча різних думок, то навіть найбанальніша Стасова сприймалася завжди глибоко. Особисто для мене він був своєрідним вчителем. Уроки витримки давав легко. Виходиш, наприклад, на сцену із серйозною піснею, а Стас із залу показує язика. Ну то й спробуй витримати настрій. Його образ мені нагадує калину: червону, веселу, але з гірчинкою.
Вважаю, що йому пощастило з дружиною. Марічка була його творчим директором, у всьому допомагала. Без неї, мабуть, і його б такого не було.
А клуб «Приспів» (Прикарпатські співці» – так охрестив його Стас), виріс із львівського театру «Не журись». Там же, у Львові, його й назвали Тризубим Стасом – побачили в його постаті своєрідний український символ. Та й узагалі він вписався у формулу генія. Адже народився в глушині на Алтаї, жив і процвітав у провінції, а помер у столиці. Відспівували його на Аскольдовій могилі, прощалися з ним у нашій «Просвіті», а поховали там, де він дуже хотів жити на схилі віку – у Дем’яновому Лазі. Біля його могили, до речі, з одного боку видно Карпати, а з іншого – весь Станиславів, який він так любив».
 |
Марія Щербатих, дружина:
«Познайомились ми в Судаку, на морі. Красивий, чорний, кучерявий, він потім щоразу приїздив до Львова з оберемками троянд. Наші стосунки були зрозумілі одне для одного одразу: очі в очі, серце в серце. Такого відкритого чоловіка на свої 24 я ще не бачила. Так ми переїхали до Франківська. Далі була Камчатка, а після 20 років життя у Франківську довелося переїхати до Києва. Мені здавалося, що там його будуть запрошувати на концерти, адже прихильників мав і серед депутатів. Найважче йому було, коли у 2004-му від’їздив три тури за Ющенка, а після цього йому відмовляли у концертах. Тоді почалась затяжна депресія, один інсульт, другий, і третій останній…
У нас вдома, на Василіянок, була така собі творча майстерня. Дві прохідні кімнати відкривалися, і так, наприклад, сушилася фотоплівка. Він сам поспішав творити й мене намагався відмежувати від надмірного побуту.
Найбільше на нього вплинули «Бітлз» і Висоцький. Завжди був у творчому пошуку. У Києві опанував комп’ютер, дизайн, верстку. Застою в його житті не було. Також не терпів компромісів – ані у творчості, ані в житті. Про себе казав, що прямий, «як рейка».
І після 30 років життя вкупі, коли ми розуміли одне одного з півпогляду, частенько робив мені сюрпризи. Дотепер дякую йому за світло душі, в якій завжди жило кохання. Вкотре перебираючи папери і впорядковуючи його творчість, недавно натрапила на вірш «Коханій вірній дружині своїй». Читала, плакала. Це для мене стало ще одним доказом його присутності, нашого з ним паралельного співжиття.
