Теперішній спікер і кандидат у президенти Володимир Литвин любить широкі історичні узагальнення. Це зрозуміло. Він же історик, автор трьох товстих і претензійних томів із назвою «Історія України». Чергову спробу підвести риску під цілою епохою ми можемо прочитати в інтерв’ю Володимира Михайловича, яке він дав виданню «Комерсант-Україна».
«В Україні, – розмірковує спікер-літописець, – склалася певна політична циклічність: у 1991 році до влади прийшли націонал-патріоти, які руйнували країну і проголошували цінності, які вважали основними. У 1994 році їм на зміну прийшли прагматики – генерали промисловості, яких уособлював президент Кучма […] У 2004 році до влади знову прийшли націонал-патріоти… Я не хочу, щоб відповідно до згаданої циклічності в країні перемогли нинішні прагматики, оскільки ті, хто сьогодні претендує на цю роль, своїм прагматизмом розчавлять країну».
Отже, якщо вірити Литвинові, в Україні прагматики існують окремо від націонал-патріотів (руйнівників‑романтиків?) і кожна із цих течій, у свою чергу, приносила країні свій варіант поразки. Зійти з цієї безглуздої каруселі українці, відповідно, зможуть лише завдяки нашому новітньому Несторові, який, досяг-
нувши президентського крісла, поєднає здоровий (а не «чавлячий») прагматизм із шанобливим ставленням до минулого рідного краю «а ля Ющенко». Отака немудряща схемка.
Насправді Україна знаходиться в циклічності іншого типу. До 91‑го року в нас довгі десятиліття панував режим, що спирався на стадно-колективістські інстинкти мас, а наступні 18 років панував режим, що використовував індивідуально-власницькі інстинкти тих самих мас. Цей другий режим, нагадаємо, прийшов до влади на початку дев’яностих під гаслом: «Ми самі їстимемо нашу ковбасу!». Коли за якихось півтора десятиліття виявилось, що продукт, відомий як «наша ковбаса», став практично неїстівним та ще й у чотирнадцять разів дорожчим, аніж за попереднього режиму, дехто захотів назад, до стадно-колективістського «раю».
А коли виникає попит, то відразу з’являється пропозиція. І в цієї пропозиції зовсім не литвинівське обличчя. І прихід нового циклу не має нічого спільного ані з державним прагматизмом (він у нас завжди був не державним, і навіть не містечковим, а лише на рівні набивання власної кишені), ані з любов’ю до рідного краю. До влади йдуть неокомуністи. Й саме тому на шоу Савіка Шустера більшовицькі заклики депутата Волги відібрати в олігархів і поділити поміж трударями набирають ледь не сто відсотків прихильності аудиторії. Народ вже в одному відомому місці має і злодійський «прагматизм», і щиро патріотичні пропозиції любити рідний край на голодний шлунок. Тим більше, що в нас «прагматики» перетворюються на «націонал-романтиків» лише за кілька годин після добре вмотивованого запрошення до іншої фракції.
Як і в далекому сімнадцятому році новий «червоний» цикл починається закликами «грабуй награбоване» та створенням пропагандистського опудала «буржуї на» (в сучасному варіанті – «олігарха-прихватизатора-педофіла»). Далі черга за вождем. Тут у нас проблем немає. Вождів вистачає (з варіантами і замінниками). Ненависть до всього ринкового та індивідуального не викликає сумнівів. Цитувати Марк-
са-Леніна вже не обов’язково, достатньо політичної реклами з двадцяти літер. Зпупілі від «букіних» і «телетанців» народні маси прагнуть не теоретичних тез, а простоти та ясності. Білі проти чорних. Народ проти ворогів народу. Гайда всі на вибори. Ось така циклічність.
І Лєнін такой маладой!
