Володимир Єшкілєв У Галичині віддавна є традиція дрібного виробничого саботажу. Його здійснюють під гаслом: «Тишком-нишком нацюняємо начальникові до кишені». Одна знайома менеджерка, стаж роботи якої вимірюється не одним десятиліттям, досі дивується, чому це підлеглі (які не є її ворогами) не можуть прожити дня, не саботуючи її розпоряджень. При тому вони шкодять не лише начальниці, а й собі. І добре це розуміють. Та все одно з дивною впертістю займаються підкладанням під бізнес, від якого залежить їхній добробут, дрібних капосних «свинок».
Цьому явищу є історичне пояснення. На території, що довгі століття знаходилася під чужим пануванням, не могла не виробитися розгалужена міцна традиція «малої побутової партизанщини». Тому для пересічного галичанина кожен начальник — це окупант. Навіть, якщо він з діда-прадіда також галичанин. Саботажний тип мислення є одним із багатьох суспільних вірусів, що живуть і розмножуються у нашому менталітеті. Великі соціальні перезавантаження, на кшталт повоєнної совєтизації чи створення незалежної держави 18 років тому, на ці віруси практично не впливають. Вони щоразу успіш-но перезавантажуються разом із суспільством. Їхня популяція від тих перезавантажень тільки зміцнюється. Звідси і ростуть наші проблеми.
Перша з них — дивовижний консерватизм щодо всього нового. Здається, у середовищі доморощених «вічних партизан» усе нове розцінюється як приховані атаки глибоко законспірованих ворогів. І скільки не пояснюй, що війна давно закінчилася, наші люди дивляться на тебе з підозрою: «Не може такого бути!». Закінчення війни не передбачене програмою саботажного типу мислення. Та древня програма на всі спроби мирного заспокоєння відповідає: «Борітеся, братове!». «З ким?» — питаємо. «Борітеся! — каже вірус. — Потім розберемося». І носій вірусу починає боротися. Якщо немає ворогів, він поборює усе незвичне та владне, як найближчих замінників відсутнього окупанта. Тому головні об’єкти суспільної ненависті — начальники і телевізор. У перших підоз-рюють кимось засланих казачків, другий показує щось зловороже. Щось таке, чого не значилося у тій старій довоєнній книжці, звідки тато з мамою вичитували правдиві рецепти консервації огірків.
Суспільні віруси, як кажуть спеціалісти, бувають двох типів. Перші виникають як наслідки неминучих «збоїв» суспільних механізмів і супроводжують нас від сивої давнини. Від інсталяції «операційної системи» з назвою «Україна». Точніше, ще за тих часів, коли операційна система називалася «Скіфія». Чи то «Аратта». Кланово‑корупційні традиції та інша наша незнищенна азіатчина — якраз серед вірусів першого типу. Боротися з ними дуже важко, адже вони давно здружилися із «системними файлами» українського соціального організму.
Другий тип «суспільних вірусів» — технологічний. Такі віруси привнесені в життя суспільства з певною метою, яка, до речі, не завжди є злонаміреною. Віруси другого типу мають своїх творців. Знаних або анонімних. Ленін, як відомо, створив вірус під назвою «диктатура пролетаріату» і детально описав дію цієї вірусної «програмки» у книзі для чайників «Держава і революція». Вісімдесят років інші мислителі створювали антивіруси для знищення ленінського дітища, але ж талановиті розробки відрізняються від бездарних майже повною незнищенністю. Невдовзі, як здається, ми побачимо несподівані українські мутації цього вірусу. Вони вже дозріли на лабораторному рівні і готові для використання.
Таємничі ілюмінати вісімнадцятого століття (чи той, хто ховався під маскою ілюмінатів — питання спірне) підготували для суспільного обігу вірус під назвою «безумовний пріоритет людських прав». Через два століття ця програмка так себе розмножила, що майже «з’їла» велику і симпатичну системну програму «релігійний фундамент суспільства». І тільки в нас вона вперто не приживається. Тому що наш саботажний вірус може паразитувати навіть на технологічних вірусах, занесених ззовні. І саботувати їх також. Навіть після того глобального перезавантаження, яке назвали кризою.
Comments are closed.