Основний принцип олімпізму — чесна гра. Натомість ми ж знаємо: де починається політика та гроші, там закінчується честь. І прикладів є дуже багато.
Візьмемо Олімпіаду 1996 року, приурочену до 100-ліття Олімпійських ігор сучасності. Весь світ не сумнівався, що вона відбудеться в Афінах — там, де пройшли перші ігри 1896 року. Але якимось дуже дивним чином комісія Міжнародного олімпійського комітету (МОК) зважила на невідомі широкій громадськості аргументи компанії Coca-Cola, в результаті чого ігри відбулися в Атланті — місті, де знаходиться штаб-квартира фірми. Ніякої поваги до світової спільноти та пам’яті П’єра де Кубертена, з чиєї ініціативи 23 червня 1894 року і заснувався МОК.
Взагалі країни, які проводять Олімпійські ігри, дозволяють собі багато порушень. На це, як правило, закривають очі. Так, на іграх у Лондоні команда Британії посіла третє загальнокомандне місце, при тому що завжди «закривала» перший десяток. Як? А так…
Олімпіада у Москві не була винятком. Коли метав спис радянський метальник Дайніс Кула, то на стадіоні в Лужниках відкривали ворота по обидва боки стадіону — для протягу. Зустрічний вітер підіймав спис вгору, що давало до десятка додаткових метрів у результаті. У списі СРСР тоді отримав золото. Зовсім по іншому відбувалося в секторі зі штовхання ядра, де, крім інших, виступав рекордсмен світу з Німеччини Удо Бейєр. Йому заважали підготуватися до кожної спроби. То довго заміряли результат попереднього атлета, то прибирали в колі для штовхання. Та найбільше «начудили» під час останньої спроби: коли Бейєр зайшов у коло та згрупувався, щоб виконати поштовх, підійшов суддя, поплескав його по плечу та зауважив, що його час на спробу ще не розпочався. Натомість щойно німець вийшов з кола, одразу почув команду — можна! Звісно, спроба не вдалася. Бейєр посів третє місце, а радянські спортсмени — перше й друге. От такі справи.
Не церемонились і господарі ігор в Атланті. Американський дискобол, беручи участь у кваліфікаційних змаганнях групи «А», робить всі заступи… Це — все, кінець. Та не для американців. Вони просто приводять його метати з іншою групою. Він потрапляє до дванадцяти та виступає у фіналі. Як для країни, що більше любить футбол, поясню. Уявіть, що ми «залізно пролітаємо» у своїй групі, відбираючись на мундіаль. Трагедія? Ні. Бо наші багаті хлопці «порішали» й ми проходимо відбір в іншій групі.
Дива у спорті, дива довкола нас, дивні люди американці. Але є в них одна гарна традиція. Коли вони збираються на Різдво чи Великдень усією родиною, то смакують запечену індичку. От і ми нині спробуємо її приготувати.
Для початку треба мати індичку. Час випікання вирахуємо за формулою тих же американців: на кожні 450 грам птиці — 18 хвилин часу.
Вибір начинки залишимо виключно на ваші вподобання. Бо в них класично — потрохи, сухарики, апельсини й журавлина. Якось без фантазії. Єдине — трамбуйте не надто щільно, бо ще треба буде зв’язати ніжки. Начинили, зв’язали, зашили, змащуємо розм’яклим вершковим маслом. Тацю вистеляємо фольгою, кладемо туди індичку. Тушку також обгортаємо, але не щільно, щоб залишився вільний простір для циркуляції розпеченого повітря.
Ставимо у нагріту до 220 градусів духовку на 40 хвилин — аби сильний жар добре прогрів птаха. Далі зменшуємо до 170 й випікаємо за формулою 18 хв./450 г. Коли прийде час, зніміть з тушки фольгу та полийте м’ясо соком з таці. Допечіть ще півгодини при 200 градусів, до апетитної скоринки. Далі вийміть з печі, знову загорніть у фольгу і дайте «відпочити» з півгодини, аби сік рівномірно розтікся по тушці.
Нам знадобиться:
індичка — 1 шт.,
вершкове масло — 300 г,
начинка — ваш вибір.
Родина буде в захваті.
Смачного!
