Напередодні Різдва

Минуло свято Нового Року, феєрверки, гулянки й гостини. Це дивно, але ми так любимо святкувати, що деколи забуваємо хто ми, де народилися і що у нас святе.

Тут, на заході України, відбуваються речі, які неможливо зліпити до купи. Ми віримо в Бога та водночас панічно згрібаємо харчі з полиць продуктових магазинів, аби підготуватися до кінця світу. Ми страшенно переживаємо за людей, які голодують в Африці, та при цьому матюками женемо з під’їзду безпритульного. Вкот­ре віримо у солодкі байки кандидатів на виборах і, як завжди, голосуємо за «менше із двох зол». Нам завжди шкода ображеного і скривдженого, хоча насправді він може таким і не бути. Ми кричимо, що треба, нарешті, розбудовувати країну, а самі потрохи халявимо на роботі…

Перед Різдвом, перед таким великим святом, треба очиститись душею і тілом. Можливо, саме тому мені саме сьогодні й хочеться сказати вам усе, як на сповіді.

До прикладу, про нашу інертність у думках і діях. Невже ми сподівалися, що після таких сильних снігопадів хтось прий­де і прибере сніг? Звичайно, надія помирає останньою. Але, коли за тиждень ходьби та їзди по коліна в багнюці ми знову чекаємо, що хтось… А нікому! А може, нічим? А може, нема за що? У таких випадках у країнах, де люди люб­лять і поважають себе та свою державу, вони самі йдуть на вулиці та прибирають перед свої­ми будинками та офісами. Але це ж, коли люблять, скажете ви. І тут я погоджуюсь. Бо ця любов — вона така штука, яка має бути взаємною. Можливо, вони десь там, де шанують і прибирають, мають цю взаємність. А ми ні… Та все одно це не може бути причиною жити в багнюці. Багнюці матеріальній, духовній, загальній.

Допоки ми всі не усвідомимо, що, крім самих себе, ми нікому не потрібні, нам з тої багнюки не вилізти. Ніхто сторонній тут допомагати не буде, а от опустити на дно охочі знайдуться, і то запросто. Адже земелька в нас багата, родюча, і люди на ній роботящі — лише збідовані якісь. На перший погляд видається, що знайти вихід можна легко, достатньо дати людям можливість заробляти. Просто заробляти, а не думати, де вкрасти. Про них, про своїх громадян, треба піклуватися, оберігати їх, дати, якщо не гарантію, то хоча б надію на покращення простого людського життя. І тоді за тебе голосуватимуть щоразу — скільки б ти не обирався і куди б не йшов.

Адже наші люди далеко не завжди голосують проти когось особисто. Найчастіше вони голосують проти бездіяльності та байдужості по відношенню до них. Хоча деколи ми схожі на мазохістів, які знову й знову, як справж­ні християни, після отриманого ляпасу підставляють іншу щоку.

Я прошу у вас пробачення за мої некулінарні міркування, але хоча б раз на рік будь-яка людина має право висловити свою думку відкрито та щиро. Деколи неозвучені думки вигризають скроню і заважають сприймати цей світ добрим, мирним, толерантним і кольоровим. І рецептів бачити його саме таким також є немало, але хочеться, щоб він, цей рецепт, був смачним, свідомим, відвертим та обов’язково зі щасливим кінцем.

Отже, мій власний рецепт виглядає так:

Я хочу сам своє життя прожити

Я хочу без підказок, без жалю

Я хочу вчинками історію творити

Я хочу відчувати, що люблю

Я хочу миру на усій планеті

Я хочу друзів, щоб на все життя

Я хочу розумітись в Інтернеті

Я хочу щастя, щоб до забуття

Я хочу, щоб усі сліпі прозріли

Я хочу, щоби рівним став горбун

Я хочу, щоб німі заговорили

Я хочу ноти для душевних струн

Я хочу, щоб батьки

подовше жили

Я хочу оженити двох синів

Я хочу, щоб вони собі дружили

Я хочу…, та на все не стане днів

Я хочу залишатися собою

Я хочу дарувати вам вірші

Я хочу, щоби тихими словами

Ви чули щирий крик в моїй душі

Щастя вам і віри в себе!