Чим гірша погода, тим приємніше вмоститися у кріслі і читати щось «викопне». Книга «Революція на Україні» була видана радянським «Гос-іздатом» у 1930 році і репринтно перевидана через шість десятиліть. Упорядкував С. А. Алексєєв. Збірник уривків з мемуарів. Спогади «контрреволюціонерів» про революцію і громадянську війну. Серед авторів: Винничен-ко, Могилянський, Денікін, Гольденвейзер, Гурко, Лукомський, Чериковер та інші. Вони були свідками одинадцяти змін влади у Києві за ті три з половиною роки, що пройшли між добою Тимчасового уряду і відступом поляків у червні двадцятого. Спогади цих людей не співпадають з «історичною» брехнею, пропонованою підручниками. Радянськими і сучасними. Зате вони, ці спогади, красиво «перекладаються» на історію України останніх років. Настільки красиво, що читача спогадів тягне на банальності: все, мовляв, повторюється.
«Батько» Української Народної Республіки Михайло Грушевський без бронзи і патетики на сторінках мемуарів виглядає вельми пристойно (на тлі інших персонажів): натхненний провідник громади, харизмат з бородою і білою гвоздикою у піднесеній правиці. Щоправда, одночас-но посередній вчений, демагог і невпевнений організатор. Довго закривав очі на знищення боєздатних українських військових з’єднань, особливо 34‑го корпуса Скоропадського. При цьому наполегливо закликав «будувати національну армію».
Тепер майже та сама байка. Нинішній «батько» теж стурбований проблемами збройних сил. Метушиться, совістить і закликає. А збройні сили між тим на очах перетворюються на іржаву декорацію. Чим голос-ніше совістить, тим швидше перетворюються. Грушевський хоч мав військового міністра Порша. А від теперішнього, здається, усі повтікали. І міністри, і начальник штабу. Певно, тактичні мапи в них не співпали.
Роль сучасного «Петлюри» випадає, зрозуміло, на Юлю. Тільки замість народного повстання вона зможе опертися переважно на електоральну міць субсидованої провінційної бідноти. Яка, не виключено, також повстала би проти теперішніх «німців і поміщиків», але ж не годна надовго відірватись від самогонного апарату. Ще на день народного волевиявлення відірветься, а на ціле повстання запасів не стане. А штурмувати Банкову, тримаючи в руках важкі та гарячі апарати, не вельми зручно. Жарт, канєшна, але деякі речі вражають подібністю. Стихійний дрібнобуржуазний соціалізм Голов-
ного Отамана і реальний «солідаризм» прем’єрки – ніби дві гілки одного старого, але живого дерева. Того самого, соціал-революційного, посадженого непосидючим Бакуніним і доглянутого не менш непосидючим Савінковим.
Політична доля «Ю. Т. і компанії», скажімо, навряд чи повторить трагічну глісаду Директорії, але якщо зробити поправку на щільність подій і розтягнути тодішні жорсткі пригоди в теперішньому політкоректному часі… Хтозна, хтозна… Історія не повторюється, як дзеркальне відображення, але вона (не без своєрідної іронії) вибудовує ситуативні чернетки. Які нам варто час від часу передивлятись.
Як виглядає, Янукович на виконавця ролі сучасного «гетьмана Скоропадського» не тягне. Родовід не той, та й до римського профілю Павла Петровича лідерові опозиції неблизько. Так само Петро Симоненко мало нагадує Пятакова чи Затонського часів громадянської війни. Але між командою Азарова і гетьманським кабінетом Лізогуба можна, за бажанням, провести певні ігрові паралелі. І там, і там присутні сценарії федералізації України та стратегії виживання метрополій за рахунок малих кацапетівок. Теперішні кацапетівки, щоправда, можуть до наступного пришестя Азарова не дожити. Особливо, якщо ниніш-ній уряд на шляху до Європи ліквідує базарних торгівців. Отоді точно прийде гаплик.
Кожний з давніх спалахів української державності закінчувався навалою чергової хвилі пасіонарних сусідів. Тепер теж пророкують щось подібне. Цього разу пришестя Гога з Магогою хіба що увінчає собою багаторічний процес вимирання населення України. Можливо, хтось вже почав писати про це мемуари.
