МОЯ СПОВІДЬ

Я більше ста історій вам повідавЗі свого повсякденного життя.Я снідав з вами подумки й обідав,Ми віртуально стали як сім’я.

Ділився фактами зі світових баталій

Героїв спорту, що несуть добро,

Що люблю запах лісових конвалій

І більш за все я ненавиджу зло.

Ми говорили про традицій силу,

Що нам дістались ген від прадідів,

Про людське прагнення до спокою та миру

І про любов, що притаманна всім.

На всіх ми з вами були континентах,

Ми знаєм їхні страви і їх смак,

І маємо вагомі аргументи,

Щоб скептиків рознести в «пух і прах».

Хтось каже, що чуже таки смачніше,

Що піца корисніша за рулет.

Я не скажу, що чиєсь таки гірше,

Але що краще маминих котлет?

Вареників, грибочків на сметанці,

Борщу, кров’янки, сала, голубців,

А свіжина, підсмажена на смальці?

А півник і петрушка в холодці?

А на копчених ребрах суп з горохом?

Капуснячок на тих же реберцях,

Воно лиш розгубилося потроху,

І ми не маєм власного лиця.

Піцерії, бістро і суші-бари,

Є на взамін шинків чи там корчми.

Туристи не залишуть тут доляри,

Їм треба саме те, що маєм ми.

Ця бесіда ведеться вже роками,

Про комплекс меншовартості у нас.

Ми перестали бути козаками

І колу п’єм, а не узвар чи квас.

Себе нам треба знову полюбити,

Героїв не шукати у чужих,

Ми і без них всі зможемо прожити,

Знайшовши в противагу їм – своїх.

Бо ця земля багата на таланти,

Спортсмени, науковці, лікарі,

У нас є геніальні музиканти,

Що виросли й живуть на цій землі.

На цій землі з вишневими садами,

Де степ, ліси, де гори і моря,

З безмежними пшеничними ланами

І мовою, як пісня солов’я.

Ми любим батька, матір і родину,

Ми є терплячі, та до певних меж.

Не любим, коли гноблять Україну,

Вона воскресне – як Христос воскрес.

Щасливий я, що мав таку нагоду

Доносити до вас свої думки,

Історії з рецептами народу,

Що тут в Карпатах вже живе віки.

Це вірш чи сповідь – вже немає значення,

Та колективу, що є мій партнер,

Кажу я не прощай, а до побачення

Редакції газети «Репортер»!

З повагою, ваш

Роман Вірастюк