У моїй сім’ї вже стало доброю традицією на один літній місяць везти сина в Микуличин. Сьомий рік поспіль ми живемо в одній садибі, в одних і тих самих господарів. За ці роки ми стали практично як родина. Вони заходять в гості, коли приїжджають до Франківська, а ми, мандруючи Карпатами, не можемо проїхати повз їхню садибу.
Часто-густо так буває, що ми, прикарпатці, не можемо викроїти для себе день-другий, аби поїхати й полюбуватися красою, яка є поряд. Премося на море, не завжди чисте, у не завжди комфортні для відпочинку місця. Натомість, зауважмо, влітку переважна більшість гостей у Карпатах — це мешканці півдня України, які хочуть перебути літню спеку у затишку гірського комфорту. І в першу чергу — температурного. Погодьтеся, що денний показник термометра у Карпатах мало чим поступається показнику причорноморських широт. Але ввечері ти почуваєшся на повітрі як у п’ятизірковому готелі. Перепад — як мінімум 10 градусів. Є чим дихати на повні груди. А ягоди? А гриби? А бринза, будз? І вчені кажуть, що тільки той клімат, де ти народився, має здатність регулювати стан твого організму з абсолютною точністю. Зміна кліматичних широт — стрес!
Після такого навмисного піару рідного краю хочу розповісти одну історію дворічної давнини. Як уже казав, мій син один місяць на рік живе в Микуличині. З неділі по четвер з ним там живе моя дружина, а наступні три дні — її мама. Мені, як і більшості чоловіків, завжди не вистачає часу. Але одного разу зателефонував син господарів садиби й каже: «Вуйко Романе, гриби пішли, форелі купа, приїжджайте». А я надзвичайно люблю лисички, й він це знає. За білі він би мене не турбував. Наступного ранку я був на місці. Вбрався в гумаки й ми пішли. «Озди, недалеко», — мене тішило, бо що таке «онди» я перевірив на собі роком раніше. І дійсно, за 30 хвилин ми були на місці. Щелепа просто відвисла. Їх було не просто багато. Ліс був рудим. Стільки я не бачив ніколи. Два великих наплічники — це те, що зміг донести сам. По обіді й назавтра ми сходили туди ще. Скажу відверто, останні лисички з морозилки ми з’їли лише цього року. Друзі вже жартували, йдучи в гості: «А лисички в сметані будуть?». І таки вони були щоразу…
Марійка — ґаздиня тої садиби тоді приготувала смачнезні м’ясні кульки з лисичками. Хочу, аби ви теж поласували цією смакотою. Отож, беремо черствий хліб, замочуємо в мисці з водою або молоком. Лисички миємо, чистимо, дрібно шинкуємо. Цибульку миємо, дрібнимо, але не дуже. Смажимо її разом з грибами на пательні в олії, поки не випарується вода. Даємо остигнути, все перемелюємо.
Беремо заздалегідь приготовлений свинний нежирний фарш, одне яйце, віддушуємо замочений хліб — і разом із фаршем, порубаною зеленню, натертим сиром, подрібненим часником і смаженими з цибулькою грибочками добре перемішуємо в однорідну масу. Далі робимо з неї кульки, обсипаємо тертими сухариками, смажимо на олійці до рум’яної скоринки. Викладаємо в керамічну миску.
Нам знабиться:
фарш — 400 г,
лисички — 500 г,
черствий хліб — 150 г,
твердий сир — 100 г,
цибуля — 1 шт.,
часник — 2‑3 зубки,
олія, сухарі, сіль, перець.
Цю смакоту подають з підливкою. Я надаю перевагу сметанній підливці на курячому бульйоні.
Смачного!
