Понеділок, 3 вересня, перший день Всесвітнього газетного конгресу. Черга на вхід до Жовтневого палацу в Києві. У черзі — понад 700 редакторів і видавців майже з усього світу. Україна вперше приймає такий великий журналістський «зліт». На відкритті мають виступати президент Всесвітньої асоціації газетярів Метью Джейкоб, віце-президент Української асоціації видавців періодичної преси Борис Ложкін і Президент України Віктор Янукович.
Перед зустрічами Януковича зі ЗМІ завжди відчувається напруга. Рамки, море охорони, «будь ласка, сумку сюди», «прошу, поверніться». Охоронці обережні у спілкуванні, але ця ввічливість виглядає натужно. Українські журналісти до такого вже звикли. Президент ледве терпить ЗМІ, а особливо відважних намагається тихо придушити. Журналісти Януковича теж не дуже шанують, бо за які заслуги? Почуття взаємні. Але тут зараз не лише українці! Навпаки, більшість із «черговиків» — іноземці, еліта світової преси. Вони сприймали чергу та кількість охорони спокійно. Бо знали, куди їхали. І, певно, для них це виглядало сумненькою атракцією.
Потім виявилося, що охоронці шукали в сумках плакати від руху «Стоп цензурі!». Знаходили — відбирали. Але всі забрати не вийшло.
Уже в залі ми помітили охоронця з відеокамерою, який не просто стояв, як інші, з напруженим обличчям, а ходив і знімав журналістів.
Фіксував потенційно небезпечних. Ось він впирається камерою у фотографа, той у відповідь піднімає свій об’єктив. Пару секунд вони знімають одне одного, потім обмінюються поглядами, охоронець іде далі. Два фінських редактори, які сидять поруч, обговорюють побачене, сміються.
Після виступів Метью Джейкоба та Бориса Ложкіна до мікрофона пішов Янукович. Водночас у різних місцях зали піднялися з півтора десятка українських журналістів із двосторонніми плакатами (щоб усі бачили, а не тільки він) — про цензуру, про тиск на телеканал ТВі, про побиття журналістів і про те, що влада цього не бачить. Десь за два ряди перед нами охоронець вирвав плакати у відомих редакторів Олени Притули та Катерини Горчинської. Виникла коротка сутичка, потім жінки набрали на своїх ноутбуках те, що було на папері, та підняли їх вгору.
Поруч із нами також піднялася зовсім невеличка дівчинка з плакатом. Найближчий охоронець прошипів: «Сядьте, будь ласка». Вона подивилася на нього, він — на нас і на фінів. Зітхнув і розвернувся спиною. Так вони й простояли до кінця доповіді Януковича. А той говорив про захист свободи слова, про розвиток ЗМІ і т. д. Ніби нічого й не бачив. Утім, без ляпу не обійшлось і цього разу. «Закликаю журналістів тримати високу етичну планку, додержуватися принципів об’єктивності та політичної заангажованості», — підказала йому підсвідомість. Фрейду б сподобалося.
Потім президент пішов. За ним миттєво позникали майже всі охоронці. Журналісти сіли. Сусіди-фіни заговорили між собою. Мова в них непроста, але два слова зрозуміти було неважко — Янукович і «бла-бла-бла». Всі все розуміють!
На перерві запитав у двох московських журналістів, як їм наш президент. «Великий», — засміялися вони, маючи на увазі виключно розміри тіла. А потім спитали: «Чому він не зреагував?». Можна ж було з трибуни крикнути охоронцям, аби забрали руки, хоча би продемонструвати шляхетність. Чи пожартувати — бачите, яка в нас свобода слова, президентові спокійно виступити не дають?! Ні. Мало того, що в Януковича з гумором і шляхетністю важкувато — йому цього просто не потрібно. Якісь комахи чогось хочуть? Розберемося. Захід невдоволений? Та після судів над Тимошенко й Луценко Україні вже й демонструвати нічого не треба. Всі все розуміють.
…Цього року лауреатом міжнародної премії «Золоте перо свободи» стала мексиканка Анабель Ернандес. Вона написала книгу про наркомафію та владу. В неї вбили батька, багатьох друзів, сама вона — у чорному списку. За п’ять років у Мексиці вбили понад 40 журналістів. З трибуни конгресу Анабель звинуватила в цьому владу й наркокартелі.
Виглядає, що порівняно з Мексикою ми ще не так погано живемо. Але хочеться рівнятися на Польщу чи Німеччину. Звісно, туди важче. Та якщо нічого не робити, то до Мексики — один крок.
