Новий рік для всіх єдиний і для кожного свій. Так уже воно є. Спільними є лише очікування та приготування. І всі, як правило, з невеликим сумом прощаються зі старим роком, бажають, щоб негаразди залишились у минулому, а новий приніс лише добро.
У святкуванні Нового року кожна країна дотримується своїх традицій. Але є одна, що об’єднує всіх, — це святкова ялинка, прикрашена гірляндами, солодощами, фруктами. Саме так її прикрашали раніше і було це, як правило, на Різдво. Стояла вона в хаті аж до Водохрестя.
Першими почали прикрашати вічнозелене дерево на Різдво німці (саксонці). Правда, вони не встановлювали ялинку посеред хати, а підвішували її під стелю. Вони ж понапридумували і прикрас. Після пряників, яблук, мандаринок і горішків вигадали картонні іграшки, які ще й розмальовували. На початку ХХ століття ті ж німці винайшли скляні прикраси. І, до речі, таки німці на межі другого та третього тисячоліть першими прикрасили ялинку комп’ютерними дисками, а замість дощику використали плівку з відеокасет…
До цього свята дуже важливий настрій. Треба відволіктися від буденної гонитви та побути трішки дитиною. Треба вірити у чудеса, у Миколая, навіть у того Діда Мороза, який хоч і дістався нам від радянських часів, але є цілком позитивним персонажем.
Погодьтеся, що в житті людини не так багато знакових подій, які залишають відбиток на все життя. А ялинка — це саме той знаковий атрибут, який потім ще довго-довго якоюсь магічною силою манить нас зазирнути під неї, шукаючи подарунок. Ну як не написати про це вірш?!
Лісова красуня
На Новий рік і на Різдво приносять
Батьки для нас, маленьких, як добро,
Ялиночку, яку так діти просять,
Щоб дарувати їй своє тепло.
Тепло своїх сердечок полум’яних
І вогники замріяних очей,
Казково-свіжий запашок духмяний
Ялиночка дарує для дітей.
Казкові образи, вбираються прикраси,
Різдвяна зірка на самій горі.
На стіл кутю готують і ковбаси,
Крокує свято по усій землі.
Яке чекають з нетерпінням люди,
Що прийде Дід Мороз чи Миколай,
Які розносять подарунки всюди,
Якщо був чемний, то і ти чекай.
Допоки люди вірять і чекають,
То житиме чарівна таїна.
Маленькі дітки зранку заглядають,
Дарунки є, чи може їх нема?
Дитинка подих аж затамувала,
Але чому! — я чемною була.
Ялиночка під гіллячко сховала
Дарунок твій — візьми його сама.
От уявіть, не було би ялинки,
Де б клав свої дарунки Дід Мороз?
Напевно ж, не до пральної машинки?
Звучить кумедно, а якщо всерйоз?
То має бути як традицій шана
У кожній хаті дітям і собі
Лісна красуня, іграшками вбрана,
Ялинка пишна, а на ній вогні.
Та не все так просто було у зеленої красуні. Принаймні, на теренах неньки України і всіх тих країн, яких своїм пострілом у 1917 році «Аврора» загнала у «союз братніх держав». Репресії проти людей, проти розуму, проти віри та здорового глузду та навіть проти ялинки як атрибуту культових традицій. У 1929 році Різдво стало обов’язковим робочим днем, на святкування наклали заборону. Новий рік і ялинку потім дозволили спеціальним наказом рудої потвори Сталіна, але з обов’язковою п’ятикінечною зіркою на верхівці. Вести церемонію призначили Діда Мороза…
Усе непросто і з пригощанням. Кожна страва на новорічному столі у різних країнах була наділена своїм змістом. У Франції традиційно новорічний стіл прикрашає індичка. А от в Угорщині, Австрії, Сербії ви ніколи не побачите на столі жодного птаха, бо вони вважають, що птицю у цей вечір їсти не варто — пролетить щастя.
Німці обов’язково кладуть на стіл яскраво розмальовану тацю з яблуками та горіхами. Яблука символізують плід пізнання добра і зла, а горіхи з твердою шкаралупою та смачною серцевиною символізують таємниці й труднощі життя.
У Японії подають страви із продуктів, які, за давніми переказами, приносять щастя. Морська капуста — радість, смажені каштани — успіх у справах, горох — здоров’я, варена риба — спокій і бадьорість духу, ікра оселедця — щасливу родина та багато дітей. Японці святкують тихо, без зайвого галасу й застільних пісень, аби не відволікатися від думок про щастя в новому році.
От ми й дісталися до найцікавішого — новорічного столу. Як його прикрасити — це вічне питання. У нас бабуся застеляла білу, розшиту по краях скатертину, а в середину столу клала на таріль великі червоні яблука, в які вставляла свічки. То була якась дивна таємниця, яка зачаровувала.
З холодних закусок — усе, про що ми подбали ще влітку: грибочки, соління, ковбаска, сальце. Вони зустрічали гостей на столі. А все інше — гаряче, смажене, запечене — доносили по черзі. У нашому домі традиційно подавали грибну юшку й вареники з квасної капусти зі шкварками. А у вас?
Скажете, що в кожному домі свої традиції, й будете мати рацію. Та є одна страва, яка волею долі чи обставин прижилася практично у кожній сім’ї. Це салат Олів’є. Та мабуть не кожен знає, який шлях пройшов той салат перед тим, як з’явитися на наших святкових столах. Тут існують дві версії і обидві мають право на життя.
За однією з них, кухар Люсьєн Олів’є готувався до прийому гостей, дрібно нашинкував різні продукти на великій дошці та якраз вимішував майонез. До кухні увійшов незграбний помічник з відрами води, ненавмисно зачепив дошку і все, що там було, полетіло до великого чану. Тоді Люсьєн зі злості жбурнув туди ще й миску з майонезом. Потім із того зробили салат
За другою версією, той самий Олів’є помітив, як один з відвідувачів ресторану змішав усі компоненти страви «майонез з дичини». Страву придумав Олів’є. Він страшенно розсердився і, щоб відомстити за таку зухвалість над витвором власного кулінарного мистецтва, не марнуючи часу, всім, хто замовляв того дня цю страву в ресторані, просто скидав все до купи й перемішував. Ефект був вражаючий!
Тоді до складу салату входили: два рябчики, один телячий язик, 70 г паюсної (соленої в мішечку) ікри, 25 спинок раків, півбанки пікулів, півбанки сої Кабуль, два свіжих огірка, п’ять круто зварених яєць, майонез.
Я, мабуть, хотів би приготувати, як це робив Олів’є, але не зміг би, бо точний рецепт Люсьєн забрав із собою на той світ. Та навіть «допридуманим» він є королем салатів. І першою стравою у новорічному списку господинь.
Сьогодні салат Олів’є можна побачити на столі шахтаря, інженера, бухгалтера, студента, прем’єр-міністра та взагалі — будь-кого. Широкого визнання салат Олів’є набув у 1960-70 роках, коли він, так би мовити, з ресторанів пішов у народ — в основному в сім’ї інтелігенції, працівників торгівлі та громадського харчування. Адже не всі могли «дістати» дефіцитний горошок і майонез. А от коли широкі кола громадян дізналися, що таке ковбаса, то виробництво салату зростало кожного дня. Повна зміна компонентів у різні роки зазіхала на його назву. Після тої сумнозвісної революції хотіли перейменувати на «Пролетарський», трохи згодом — на «Радянський», але все марно. Власна назва та прізвище автора стали брендом. А от один із парадоксів — у Франції та Європі салат Олів’є називають «Російським».
Ми будемо готувати його таким, яким його міг собі дозволити кожен громадянин хоча б один раз — на Новий рік.
Отже, відварюємо картоплю та моркву. Чистимо, ріжемо дрібними кубиками. Потім так само ріжемо решту складників, хіба крім горошку. Додаємо майонезу, солі, перцю. Перемішуємо. Салат готовий!
Для порції на вісім осіб нам буде потрібно:
ковбаса варена — 600 г,
картопля — 500 г,
яйця — 8 шт.,
огірки квашені — 300 г,
цибуля — 4 шт.,
морква — 5 шт.,
майонез — 400 г.,
сіль, перець до смаку.
Я не знаю людей, яким би цей салат не подобався. Медики іноді говорять про його шкідливість, прихильники роздільного харчування непритомніють при одній згадці. Але його все одно люблять і їдять. І будуть їсти, бо смакота.
Смачного!
Comments are closed.