— Пані Валентино, почнемо зі статистики?
— Зараз дитячі самогубства займають третє місце серед усіх смертей у світі. Дітей гине більше, ніж під час війни.
— А в нашій області?
— Ми такої статистики не ведемо. Можливо, це роблять патологоанатомічні служби. Діти, якими ми займаємося, дуже рідко закінчують життя самогубством. Адже вони постійно під контролем.
— Чому серед самогубців найбільше дітей?
— Це підлітки — 12‑18 років. У цей час діти сильно дорослішають. Але дорослішають тілом, інстинктами, рефлексами. А кора головного мозку ще не спроможна сприймати той обсяг інформації, який навалюється на це, начебто, доросле тіло.
— Як воно відбувається?
— Підлітки діють у стані афекту — бурхливої емоційної реакції на ту чи іншу ситуацію. Ми, дорослі, можемо вилаятися чи вдарити когось. А вони цей афект переживають більш емоційно. В них ще немає гальмівної дії кори головного мозку. Все робиться на емоціях.
— Є різниця у діях хлопчиків та дівчат?
— У них різний психологічний підхід. Дівчатка переважно обирають таблетки. На ніч чи коли немає нікого вдома наковталася, закрилась у кімнаті, лягла і чекає смерті. Потім їй стає погано, крутиться голова, нудить. Емоції перекипіли, вона лякається і починає телефонувати батькам, подружкам. Але сама ніколи не викличе швидку. Медиків викликають уже близькі. І дівчат переважно відкачують.
Серед хлопців більше випадків закінчених самогубств. Вони радикальніші у виборі — зашморг, або вікно. У нас років 5‑6 тому було три випадки хлопчачих завершених суїцидів. Двоє повісилися на трубі під Черніївським мостом, ще один викинувся із вікна дев’ятого поверху в районі Позитрон.
— Основні причини дитячих самогубств?
— Їх три: сім’я, школа, та стосунки дітей між собою.
— Сім’я — тобто благополучна чи ні?
— Є хибна думка, що частіше покінчують із собою діти з неблагополучних сімей. Насправді, все навпаки. У дітей з таких сімей є психологічний імунітет, вони витриваліші та більш реально дивляться на життя.
— Що штовхає дитину із нормальної сім’ї до такого кроку?
— У таких сім’ях є все. І в батьків дуже високі вимоги до дітей. Ці діти переважно інтелектуальні та начитані. Але вони більш емоційні, більше реагують на образи, несправедливість, насмішки, докори. Батьки поставили планку щодо навчання, а дитина не може її втримати. У свою чергу, вчителька, слухаючи батьків, які вимагають, аби дитину питали, також завищує цю планку. І от дитина отримує погану оцінку. Вона реагує двояко — ображена, що цю оцінку поставили несправедливо, і чекає покарання вдома. Справитись з цією ситуацією їй дуже важко. Вона боїться, що не виправдає надії батьків і відчує себе винною. Був випадок, описаний у літературі, коли хлопчик після бесіди з директором школи пішов на п’ятий поверх і викинувся з вікна.
— Але є тут і вина школи?
— Як і батьки, школа має бути психологом. А у нас у школах такого немає. Часто до нас приходять діти: вчителька поставила перед усім класом і починала ображати — ти бовдур, ти такий, ти сякий. Принижується людська гідність, а у них у цей період дуже велике почуття власної гідності. Вони себе усвідомлюють як особистість, а оточення їх як особистість не хоче сприймати.
— А стосунки з іншими дітьми?
— Трагедією для підлітка є зрада людини, якій він довіряв. Був такий випадок, що мама звинуватила хлопця у тому, що він вкрав із хати 150 грн. От він і спробував покінчити з собою. Він дуже довіряв мамі, а вона висловила йому недовіру. Був ще випадок з дівчинкою. Вона поїхала до літнього табору й там намагалася порізати вени. Подружка і вихователька звинуватили її у крадіжці косметики іншої дівчинки. Та косметика — дурниця. Реагують на образу, на звинувачення.
— Що повинні на зубок запам’ятати батьки?
— Треба реально підходити до можливостей своїх дітей і любити їх не за оцінки, а тому, що це — ваша дитина. Не можна висловлювати свої вимоги у дуже категоричній формі, діти цього не сприймають. У них є свої емоції, свої бажання, до яких дорослі не дослухаються. Ми дуже мало уваги приділяємо нашим дітям. Варто з ними говорити. Навіть якщо нема часу. Треба його знайти.
До мене приходила одна жінка, її син у 14 років покінчив з собою. Вона розповідала: «Син завжди просив — поговори зі мною, мамо. А я завжди не мала коли — робота, город, господарка. А тепер, коли його нема, я щодня ходжу на цвинтар і по дві години говорю з сином».
