У непрості дев’яності всі виживали як могли. Не було вдосталь харчів, одягу, але часи були цікаві. Якщо ти не повне ледащо, то можна було заробити, і то непогано.
Люди їздили торгувати до країн колишнього соцтабору такими товарами, що нині важко уявити. Заводи ще тієї союзної «машини» працювали і, давайте віддамо їй належне, випускали якісну продукцію. От наш люд і вигрібав із полиць усе, що там було. Потім автобусом, по 3-5 днів ночуючи на кордоні, добиралися до ринків, де наших торговців «доїв» наш же рекет, і доїв не на жарт. Багато з тих «човників» зараз стали успішними бізнесменами і ходять попри нас, задираючи ніс догори…
А тоді тим, кому таки вдалося вигідно продати товар і повернутися додому з грошима, не було на що їх потратити. Такого, як зараз, ринку нерухомості ще не було. Найчастіше люди вимінювали менші квартири на більші з якимись доплатами. Така розкіш, як автомобіль, вабила всіх, але тут також стикалися з проблемою — де? Наш кадровий комсомольський туризм швиденько це «вкурив» і почав організовувати тури по машини. Це теж були пригоди, бо на митниці трусили, шукали «зайві» гроші. Коперфілд і Гудіні — то просто аматори, бо наші люди провозили гроші у таких місцях, що й не нафантазуєш.
Мені також випало з’їздити у такий авто-тур. Почув я про нього, коли навчався у автошколі. Дав завдаток на поїздку, яка мала бути через три місяці. Думав, усе люкс, вже тоді буду з правами. Але не так сталося, як гадалося. Дзвінок ввечері — їдемо через чотири дні! Як, без прав?! Але ця проблема тоді вирішувалася просто — 50 «зелених». Про дорогу туди мовчу, бо розповіді вистачить на цілу газету.
Отже, Східна Німеччина, місто Єна, паркінг, де продають вживані авто. У кишені — 800 марок. Одна «жигулька» в доброму стані — 400 марок, дві — 500. Узяв дві — одинадцяту та другу модель, зчепив на жорстке кріплення і… Попросив, щоби хлопці намалювали на папері, як перемикати передачі. Навіщо? А я їхати не вмію!
Спершу вони сміялися, а потім були шоковані. Мені допомогли виїхати зі стоянки, а далі, важко вирушивши з місця, я поїхав позаду всіх на відстані 50 метрів (такою була їхня умова). Через 20 хвилин мені здавалося, що був за кермом усе життя. Єдине — ніяк не міг зрозуміти, чому я заправляюся вдвічі частіше. То вже вдома тато пояснив, що я не тільки тягнув дві машини, я й усю дорогу їхав на третій передачі. Вона мені здалася найзручнішою, бо можна їхати і повільно, і швидко. Правда, чомусь надто гучно…
Крім того водійського екстриму, були й позитивні моменти. Їли ми дорогою у малих ресторанчиках, але дуже смачно. Їда була — як домашня — і проста, і багата, і ситна. Німецька кухня саме такою і є, головне — натур-продукт. Тоді я вперше скоштував запечену голонку (рульку). І з того часу я готував її вдома безліч разів і хочу сказати, що воно хоч і затратне у часі, але варте роботи.
Готуємо? Беремо голонку, вимиваємо, ножем добре чистимо шкіру. Моркву, цибулю, селеру і часник нарубуємо грубими шматками. Кладемо голонку в чавунчик з холодною водою, доводимо до кипіння, час від часу знімаючи піну. Закипіло? Підсолюємо та вкидаємо туди все нарубане, а ще лавровий лист із кмином, гвоздикою і перцем. Зменшуємо вогонь, варимо дві години. Згодом виймаємо з бульйону голонку і кладемо її в тацю середньої глибини, вкриваємо фольгою.
Нагріваємо духовку до 200 градусів, випікаємо півгодини. Поки голонка печеться, готуємо сироп — темне пиво з цукром. Через півгодини знімаємо фольгу та кожні п’ять хвилин поливаємо голонку сиропом — до утворення смачної скоринки. Готово!
Нам знадобиться:
свиняча голонка — 1,5 кг,
морква — 3-4 шт.,
селера — 150 г,
цибуля — 1-2 шт.,
часник — 3-4 зубки,
лавровий лист — 2 шт.,
гвоздика — 2 бутони,
перець (горошок) — 1 ч. л.,
цукор — 2 ст. л.,
кмин, сіль до смаку,
пиво темне — 300-400 г.
Коло тої голонки треба добряче впріпи, тому раджу готувати одразу 2-3 штуки та кликати друзів.
Смачного!
