Минулого тижня у Києві відбулася знакова подія – презентація книги спогадів всесвітньо відомого економіста, засновника міжнародного інтелектуального форуму в Давосі, члена Римського клубу Богдана Гаврилишина «Залишаюсь українцем». Презентація була приурочена 85-літтю автора.
Свого часу Богдан Гаврилишин був радником першого Президента України Леоніда Кравчука, трьох прем’єр-міністрів, чотирьох голів Верховної Ради. Він є громадянином Канади, мешкає у Швейцарії, а в Україні активно займається громадською діяльністю. А ще, і це перше, він – українець за духом.
Якою буде Україна через 20 років та хто має взятися за її успішне завтра, Богдан Гаврилишин розповів «Репортеру».
 |
— Пане Богдане, кажуть, що свого часу вас благословляв митрополит Андрій Шептицький?..
— Так. Це було в 1937 році, мені було одинадцять. Я таборував із пластунами неподалік літньої резиденції Андрея Шептицького у Підлютому на Рожнятівщині. Враження від старшого чоловіка на інвалідному візочку з великою білою бородою були сильними. Він благословив кожного з нас та кожному сказав декілька напутніх слів. Одразу відчувалося, що то був духовний і моральний гігант.
Згодом я бачився з ним ще, коли гастролював з гімназійним і церковним хором у Чорткові. Пригадую, що тоді найважливіше для мене було – заспівати в резиденції митрополита.
Велику життєву науку дала мені мама, яка багато розповідала про Кобзаря, Біблію та як важливо любити людей. Від батька чув багато мудрих приповідок, які дуже допомогли мені в житті. У сільського священика отця Дирди я вчився незалежно мислити та думати, творити певну інтелектуальну інфраструктуру. Саме від нього дізнався про Аристотеля, Сократа, Жан-Жака Руссо.
— Чим захоплювалися в молоді роки?
— Грав у виставах на сцені сусіднього села, які влаштовувала «Просвіта», любив службу Божу у церкві. У храмі завжди був особливий приємний запах. Дорогою до церкви ми всі завжди співали.
Ще – читав книжки німецького автора Карла Мая в польському перекладі. Він цікаво писав про пригоди у різних країнах. Саме з тих книжок виросла моя мрія обов’язково пізнати світ, побачити його. Набагато пізніше я довідався, що Карл Май ніколи не виїжджав зі свого німецького містечка…
— То про що ваша книга «Залишаюсь українцем»?
— Про найцікавіші моменти мого життя. Та головне, де б я не був та в якій ролі, справді – завжди залишаюся українцем. Моя українська ідентичність мені не тільки не нашкодила, але й допомогла у житті. А в іноземців – викликала повагу. Надиктовував я те все приблизно чотири місяці, щоправда, з опущенням деяких надто особистих моментів.
— Ви чи не єдиний з українців є членом Римського клубу. Як туди потрапили?
— Щоб отримати членство в Римському Клубі (РК), треба цікавитися світовою проблематикою, розуміти співвідношення ключових складових – таких, як демографія, економія, екологія, геополітика. Людина з такими кваліфікаціями має бути запропонована дійсними членами клубу, які вже зробили щось конкретне та надважливе для суспільства. Тоді виконавчий комітет клубу офіційно приймає цього кандидата.
— Якою бачите Україну через роки?
— Думаю, за 20 років Україна буде за розвитком наближатися до таких країн, як Швеція, Норвегія, Фінляндія, де є політична свобода, економічна ефективність, де немає бідних. Де є соціальна справедливість і співжиття з природою – замість її нещадної експлуатації. У книзі «Дороговкази у майбутнє», яку я написав багато років тому, я чи не вперше пояснив передумови політичної, економічної та соціальної ефективності країн, потребу гармонії всередині держав і суспільств, між політичними інституціями та економічною системою. Саме тому, мабуть, ця книга досі актуальна.
— Здається, українці не надто полюбляють дивитись на себе збоку. Ви багато їздили, спілкувалися з купою серйозного люду. Якими бачить нас світ?
— Ставлення світу до українців, а якщо точніше, то до нашої влади – нині дуже критичне. «Особливою» нацією ми були під час Помаранчевої революції. І це справді була унікальна подія в історії людства, бо на революціях в різних країнах була стрілянина й тортури, люди втинали собі голови. А в нас – квіти та пісні, високі прагнення. Тоді нас вважали унікальним народом.
— Шкода, що все так закінчилося. У нинішній ситуації – що сьогодні грає на зміцнення самостійності України, а що заважає найбільше?
— Бракує ініціативи знизу. Зміцнити самостійність України можуть конкретні села, міста, райони, недержавні та молодіжні організації. Натомість, дії сучасного уряду послаблюють цю самостійність. Є навіть ризик стати державою-сателітом наших північно-східних сусідів.
З іншого боку, те, що діється зараз в Україні, мене майже радує, бо має прискорити фундаментальні зміни.
— Що вважаєте найбільшим своїм досягненням?
— Те, що розумію співвідношення різних дисциплін, сфер життя, суспільств, релігій, стан нашої цивілізації. Пишаюся, що захистив докторську дисертацію – для себе, для свого батька, а не задля кар’єри. Я тільки перших кілька років працював для кар’єри, а далі – з почуття, що це моя місія, і що моя праця має принести користь іншим.
— Ви багато спілкуєтеся з молоддю. Про що хочете їй сказати?
— Серед моїх добрих друзів є й шістнадцятилітні, і сорокарічні, і поважні вісімдесятилітні – художники, літератори, актори, науковці, просто юнацтво. Хочу та кажу, щоб молодь мріяла відважно та вірила у свої можливості. Надіюсь, що моє життя може послужити прикладом, як хлопчина з бідної сільської родини села Коропець, що на Тернопіллі, мріяв пізнати світ і побачив його. Наша молодь дуже талановита та могла би справді осягнути багато з того, що пощастило мені.
— У кожного є якийсь один теплий спогад із дитинства. А яку дитячу емоцію зберігаєте ви?
— Мені було чотири роки, коли знайомий мого батька – високий, товстий чолов’яга із круглим обличчям – щипнув мене за щоку, а потім дав 10 польських грошей. Чомусь завжди асоціював гроші з болем. Певно, саме тому гроші ніколи не були моєю метою.
