Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Юрія Андруховича на порталі Збруч.
Після одного з перших перебувань у Чернівцях десь наприкінці 1990-х мені написалося було таке: «Ми успадкували цей ландшафт водночас із розпадом чергової “найтолерантнішої з імперій”. Ми успадкували Чернівці з їхньою неповторно облупленою й магічно-виноградною аурою, з усіляким повоєнним (інакшим) людом, із захаращеними дворами, де іншомовні (румунські? німецькі?) написи продираються крізь нашарування на стінах нечитабельними зловісними знаками. Ми успадкували це місто з усіма його втратами».
Найбільшою втратою Чернівців можна вважати цісаря Франца Йосифа. Іноді здається, що ніде на світі не любили його так, як у Чернівцях. Роки його цісарювання (1848 – 1916) збігаються з роками чернівецького розвою та розквіту (за винятком останніх двох, на які припадає війна) – можливо, причина в цьому? Можливо, саме найясніший втілює і символізує чернівецький золотий вік, вороття до якого вже немає й не буде?
Офіційним девізом сучасних Чернівців є «Спільними Зусиллями!». Латинською мовою це «Viribus Unitis!» – особистий девіз Франца Йосифа, яким він з усіх міст і провінцій своєї держави ласкаво дозволив користуватися винятково одному. Виходить так, що цісар любов Чернівців відчував на відстані й віддячував узаємністю. Не знаю, чи ще десь на світі нині є йому пам’ятник. У Чернівцях є.
Іншим офіційним гаслом Чернівців віднедавна стало «Унікальність у розмаїтті». Звучить цілком сучасно і дещо, даруйте на слові, постмодерно. Унікальність є абсолютною цінністю. Розмаїття теж є цінністю – хоч і не абсолютною, та все одно незаперечною. На схрещенні унікального й розмаїтого з’являється «Найкраще Місто На Землі» – ще один чернівецький слоґан.
У Львова, так само віднедавна, свій девіз – «Львів відкритий для світу». Звучить також цілком пристойно й навіть по-своєму космополітично. Це наче запрошення – ми відкриті, всі брами відчинено, заходьте всі до нас.
Попередній девіз Львова, кількасотлітній, формулювався знову ж таки латиною: «Semper Fidelis», у перекладі – «Завжди Вірний». Це слід було розуміти як вірність польській короні. Відтак, після розпаду Речі Посполитої, а точніше розривання її кігтями бравих сусідів на шматки, це слід було вже розуміти як вірність загалом. Завжди вірне місто – от що за цим стояло. Проте якщо місто вірне завжди і всім, то воно насправді не вірне нікому. Львову це підходить.
«Semper Fidelis!», – каже Львів. Той, що відкритий для світу.
«Viribus Unitis!», – відповідають Чернівці, унікальні в розмаїтті.
І в цьому простежується деяка симетрія.
Ця симетрія спокушає. Хочеться вдатися до порівняльних конструкцій, говорити про спільне й відмінне, зіставляти і протиставляти.
Скажімо, Львів не тільки завжди вірний. Він завжди більший. Він в усі часи був більший за Чернівці. Але розмір не завжди має значення. Тим більше, що обидва міста багато разів називали малими Віднями.
Для мене і Львів, і Чернівці є такими собі університетами. Я маю тут на увазі певні біографічні періоди, які з мене робили мене.
Львів – це мої студентські роки, мої студії, спудейські та студіозні. Чернівці – військо, моя служба в ньому, моя солдаччина й солдатеска. За великим рахунком це протилежності: перше – свобода (максимальна з тих, які дозволялись у тодішній системі), друге – неволя (гірша за яку була хіба що в’язнична). На щастя, вільний Львів тривав аж п’ять років, підневільні солдатські Чернівці лише шість місяців.
До того ж Львів – із огляду на розташування моєї alma mater – був самим що не є історичним центром, Старим Містом. А Чернівці – з огляду на розташування мого полку – були насправді Садгорою, тобто не зовсім Чернівцями, а колишнім підчернівецьким штетлем Садаґура (Gartenberg), де, як я з’ясую значно пізніше, в золоті часи Віденської монархії резидував сам вундерраббі Фрідман, цадик. У слові «Фрідман» збережено мир. Засновник садгірської синагоги не знав, що через якісь сто років у ній будуть ремонтувати танки. Зрештою, за його життя танків ще не ремонтували. І взагалі їх не було.
В обох містах я буваю (так хочеться перебільшити!), можливо, й тисячі разів. Але на який період? На декаду? На молодість? На життя? Можу казати з певністю, що принаймні по кілька разів на рік. От тільки роки покотились останнім часом з такою швидкістю, що я втрачаю лік усьому. Нічого вже краще не рахувати.
Коли настає вересень, Чернівці і Львів майже зливаються докупи й розтягуються в одне суцільне літературне гульбище. Фестиваль “Meridian Czernowitz” плавно переходить у львівський Форум. Я заплющую втомлені нічними літературними чуваннями очі десь у передсвітанкових Чернівцях – і розплющую їх, лежачи на паркетній підлозі якогось поетичного салону в опівнічному Львові. За що я люблю вересень, це за можливість перенестися з Чернівців до Львова шляхом телепортації. Навіть не зупиняючись на півдорозі у рідному місті. Навіть на 47 хвилин.
