Попередні серії Момент і чин та Момент і чин 2.
Далі була тритижнева міська війна, пише Юрій Андрухович у своїй черговій авторській колонці на порталі Збруч.
Подрібнена на локальні сутички, фрагментована й епізодична, з перервами на темний час доби. Коли за взаємною домовленістю сторін можна було розійтися по домівках і, наприклад, повечеряти, заодно зализуючи й бинтуючи рани. Деякі історики навіть схильні називати цю міську війну «останньою шляхетною» або «the last civilized conflict».
Читайте також: Юрій Андрухович: Посланець, або Як почати
Досить часто у протистояннях сходилися віч-на-віч давні знайомі, близькі родичі, сусіди або шкільні товариші – вихідці з мішаних українсько-польських династій, типових для багатосотлітнього галицького співіснування. Вони не завжди не стріляли одні в одних, але все-таки часом не стріляли. Нині важко встановити достеменно, де закінчуються факти й починаються леґенди про всю ту взаємну шляхетність.
Однак і леґенди можуть послужити чомусь доброму. Леґенди можуть знадобитися на майбутнє.
Одна з леґенд про те, що сторони начебто домовилися не руйнувати міста – не тільки життєво важливих об’єктів інфраструктури, але й історико-архітектурних пам’яток. Ще одна – що чужих поранених за взаємною згодою не добивали, а давали змогу протилежній стороні безперешкодно витягувати їх із поля бою. Наступна – що короткотривалі перемир’я та локальні припинення вогню стали нормою по всій лінії розмежування. Під час таких замирень сторони не лише влаштовували між собою футбольні змагання, але й – ніде правди сховати – непогано собі пиячили, розклавши спільні вогнища на нейтральній смузі.
У спогадах певного польського полковника знаходимо епізод з українським хорунжим, що від великої дози алкоголю заснув без пам’яті на польському боці, а коли прокинувся, перемир’я вже закінчилося. Відразу ж було підписано чергове короткострокове перемир’я – щоб дати українцеві змогу повернутися до своїх.
Читайте також: Друль – Андрухович – Бойченко. У Франківську презентували “Ворохтаріум” (ФОТО)
Майбутній есеїст Юзеф Віттлін був натоді 22-річним молодиком, що запекло воював на польському боці. В його пізніших записах читаємо про те, як український офіцер Зенон Русин наказав припинити вогонь, щоб дати йому можливість перейти через вулицю до себе додому.
А польський сержант Лех, за тими ж леґендами, прихопивши зі собою акордеон, горілку і найвірніших камерадів, полюбляв завітати в гості до українців, що стаціонували в казармах Фердинанда (нині – військова частина А2736).
Деколи виникає враження, ніби всі вони, з одного боку і другого, не тільки зналися в обличчя, але й на імена-прізвища – і не просто так, а з усіма генеалогіями.
І все-таки вбивали одні одних.
* * *
Та війна була здебільшого позиційна, хоч позиції доволі часто мінялися. Лінія фронту поділила місто на два. Українці контролювали східну його частину, поляки західну.
Якщо розглядати накреслений від руки одним із пізніших дослідників план міста станом на 5 листопада, то можна бачити, що того дня лінія фронту, точніше, її найважливіший фрагмент, тяглася з півночі на південь. Вулицею Джерельною (Źródlana przecznica) попри Гицлівську (вона ж – Страчення) гору, перетинаючи вулицю Клепарівську та торкаючи вулиці Раппапорта, виникала на Шевченка (тоді Янівській), тяглася трохи вздовж, а потім упоперек неї на захід і звертала різко на південь у бік вулиці Кордецького (нині – увага! – Олени Степанівни). Далі на південь площею Князя Святослава (тодішня вулиця Бема) та вулицею Ярослава Мудрого (все ще Бема) до Городоцької, вздовж якої на схід до вулиці Гоголя (тоді Зиґмунтовської) й перерізавши вулицю Міцкевича (нині – увага ще раз! – Листопадового Чину) і парк імені того ж таки Франка (тоді Єзуїтський), трохи здавала до вулиці Словацького (тодішньої та теперішньої), огинала Поштамт, щоб тягтися знову на захід по (вічній) Коперника, далі дворами на вулицю Грабовського (тоді Св. Лазаря), протиснутися схилами Цитаделі, пронизати вулицю – увага втретє! – Дмитра Вітовського (тодішню Пелчинську). І, зачепивши головний масив Центрального парку культури та відпочинку, через старий Стрийський цвинтар урізатися в гущавину Стрийського ж парку, де вулична війна отримувала непогані шанси стати напівлісовою партизанкою.
Читайте також: Юрій Андрухович: Читачі книжок в Україні – це така собі каста
Споглядання цих умовних знаків та ліній з головною, червоною лінією розмежування включно не може не викликати певних аналогій. Тож чому б не берлінський варіант? Розділені великою cтіною Західний Львів і Східний? Мирне співіснування і взаємне відвідування через контрольно-фільтраційні пункти?
Що, якби переміг компроміс і домовилися б? І підписали акт замирення в якомусь символічному місці, на нейтральній смузі? Скажімо, в Палаці Потоцьких? Уже тоді, 5 листопада, гасячи конфлікт у зародку і не доводячи війну у Львові до справжньої, по всій Галичині, війни?
У такому разі полякам відійшов би Клепарів з Домом інвалідів, Янів, залізничний вокзал, Св. Ельжбета, Св. Юр (який утім залишався б екстериторіальним або був на щось обміняний згодом – хоча б на аналогічну йому Латинську катедру), Дирекція залізничних колій, Поштамт, Політехніка, електростанція, трамвайне депо і кадетська школа.
Читайте також: Юрій Андрухович: Внутрішні українці, або Космічні сили
Українцям натомість: газовня, тюрма Бриґідки, казарми Фердинанда, Крайовий Сейм (нині Університет ім. – знову він! – Франка), Опера, Театр Скарбека-Заньковецької, все львівське Середмістя з Ратушею й Ринком, Вали Гетьманські та Губернаторські, Крайова Управа, Народний дім, Високий Замок, Личаків – і все, що далі на схід, тобто велика і вільна Україна.
Але історія не змогла бути іншою. Даймо їй уже спокій з тим умовним способом.
