Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
У нашому домі їх четверо. Разом вони нагадують якесь ґетто центрально-європейських літераторів, бо дивитися на них – наче читати літературу з цього реґіону. Чомусь такі настрої вони створюють. Кожен з них є носієм оригінальних втілених ідей, тенденцій і особливостей. А всі галуження стосунків у їхній спільноті щоденно пишуть вишуканий складний роман. До того ж події відбуваються у дивовижно літературно-кіновому місці. Цей ареал, цей простір сам пропонує такі можливості і варіації, що спонукає сприймати його як добре продуману, ретельно сконструйовану, дбайливо декоровану локацію. Яка і дарує, і уможливлює, і консервує, і відкриває, і нав’язує певний спосіб життя, визначену естетику буття.
У цьому куті міста – лиш кілька двоповерхових довгих повоєнних будинків. Хочеться думати, що їх не тільки будували німецькі полонені, але ще й керувалися при цьому спогадами про центрально-європейські робітничі будиночки з міжвоєння. Два поверхи, два входи з одного боку, два з другого, у кожних сінях – двері двох помешкань у різні сторони. З одного боку помешкання на першому поверсі (на партері, на землі), з протилежного – дерев’яними сходами догори, і там так само. Будинки мають подвір’я. Садки, дерева, трава, шнури для білизни, дерев’яні столи і цілий ряд всіляких комірок, стаєнок, гаражиків, курників, голубників, парканчиків, огорож, за якими справжні городчики, старі дошки, акуратні стосики цегли. А ще далі – казкове африканське місто. Старий гаражний кооператив з власними спіральними вуличками. Тому тут всюди дуже багато дахів і різноманітних переходів «вище землі». І тут багато птахів, бо більша частина дерев – щось ягідне-кістянкове, а всі вертикальні площини прикриті кількома ґатунками дикого винограду. Мало у кого зі станиславівських котів можливий такий спосіб життя. Щоби жити і у домі, і у цьому котячому раю. Тому вони такі особливі. Вони – ні еліта, ні селюхи, ні пролетаріат, ні криміналітет, ні бездомні, ні в’язні. Вони спражнісінька містечкова богема. Центрально-європейська.
Фрузя найстарша. І єдина, котра народилася у цьому домі. Її брати поховані поруч. Простачка, яку неможливо відрізнити від норвезької лісової. Очі і чоло від народження мала такі, як у геніального делятинського різьб’яра і пророка Турчиняка. Вона виявила найбільше милосердя і стриманості, коли у її домі почали з’являтися наступні поселенці. Спочатку Міра. Її треба було перетримати, але вона прижилася. Хоч і психічно неврівноважена. З лиця подібна на екзотичну гуцулку (справжню, але нетипову) і так себе поводить. Або не дається торкнутися, або мліє, обнімається і хоче цілуватисі. Часом вони сплять разом на одному столі, згортаються, як уроборус або інь-янь. Можуть годинами дивитися у вікно, а можуть кудись іти наніч, незважаючи на мороз. В кожному разі ці пані ніколи не кричать одна на одну, ніколи не сперечаються, хоч поза домом вдають, що не знаються.
Ще є Мартін. Підібраний в дитинстві у бандитському районі. Без ока, око зашите. Він навчився орієнтуватися з монокулярним баченням, але через це має специфічну пластику. Страшенний дослідник. Йому щодня треба не просто побути надворі, а щось там побачити, оглянути. І Мартін хоче, щоби з ним спілкуватися не як котом, а як з людиною, хоча би дитиною.
Ще є врятований новородок Томаш, який поступово став найбільшим котом у домі. І є надвірні – Црна, що завжди чекає їди, Мауглі, яка постійно народжує і покидає дітей не-знати-де. Всі вони справді – як роман, який варто лише записати.
У підлітковому віці я знав, що хочу досліджувати звірів. І знав, що хочу писати. Тож мріяв писати книжки про звірят. Обставини підштовхували до такого. Писати книжки про щось інше у тодішньому Радянському Союзі видавалося мені аморальним. До того ж в час мого дитинства з’явилося дуже багато файних письменників-анімалістів – Джеральд Дарел, Бернард Гжимек, Фарлі Моует, Жак Ів Кусто, Джой Адамсон, Васілій Пєсков, Карло Маурі…Заради цього я навіть став біологом.
А потім все якось так пішло – до того ж я сам до цього докладався як міг – що спочатку стало можна, а потому стало треба писати про купу зовсім інших речей. Хоча я дуже сподівався, що через якихось п’ять-десять років незалежності писати про звірів буде вже нормально. Адже все буде налагоджено, а такі книжки мусять бути у кожній розвинутій культурі. Я помилявся у розрахунках. Навіть тепер, через двадцять п’ять років, писати тільки про звірів видається дещо аморальним. Хоч це так цікаво.
Comments are closed.