Пропонуємо свіжу публікацію франківського письменника Тараса Прохаська на порталі Збруч.
Моя бабця, донька станиславівського кантора, ніколи не вчилася в українській школі. Її тато вважав, що українську вона знає з дому, що вона є її первинною, базовою системою світосприйняття і мислення, це вона вже і так має назавжди, що власне крізь це веретено буде проходити все те, що може бути з такою одною людиною у такому одному світі. Як кантор і дяк він знав, що одна і та сама хвала тому самому Богові тільки множиться від різноманітності язиків, котрими вона воздається. Тому все робив для того, аби канон повноцінно і точно звучав українською. Але доньку, яку вирішив вивчити, віддавав у інші школи – початкову німецьку, середню польську. Бо вчення, думав він, якраз і починається з найбільшої можливості опинятися у іншому проспівуванні єдиної пісні.
Потім бабця вчилася медицини у Львові, потім була санітарним лікарем у таборі у Ґмінді, тоді офіцером УГА, потім доучувалася у Відні, перекваліфіковувалася у Познані і практикувала у Станіславові. Виявилося, що прадід мав рацію. Перебування у різних світах не просто перетворили її первинну українськість на непорушний фундамент, але й виплекали дуже важливу рису – вона ніколи (хоч нагод було безліч) не мала якихось сумнівів щодо повноцінності свого народу. Правдоподібно, що лікарство і вояцтво теж сприяють спокійнішому прийнятті долі народу, до якого належиш, від якого залежиш, якому намагаєшся прислужити. І все ж нагода порівняти дуже рівняє. А повноцінність починає означати повноту. І цінність саме повноти.
Повнота ж неможлива без присутності страшних речей і властивостей, від яких час від часу хочеться відмовитися, віднєкатися, втекти – у якусь не таку знану байку, в іншу культуру, іншу історію, іншу мову, у незнайомі місця. Ті, які є наразі страшенно цінними, бо ще не повноцінними. Тільки що у гарній затишній байці про такі місцини ніколи не розповідають про повноту. Без якої нема повноцінності. Про страшні і огидні речі, які спонукають втікати звідти тих, хто не має її з чим порівняти. Бабця ніколи нікуди не втікала від повноцінності свого. У неї ніколи не виникало відчуття безпомічності і розпачу від того, що її народ є таким, яким він є.
Вона знала, що їй пощастило двічі. По-перше, що вона належить до народу, який є окремим одним із багатьох голосів у хорі хвали. По-друге, що їй випало щось дізнатися такого, що не всім випадає. Тому без осуду і захвату вона може робити те, що знає. Не сподіваючись на ідеалістичний результат, але не перестаючи робити своє із вірою у результативність зробленого. Розпізнавати, діагнозувати і називати вроджені і набуті хвороби і вперто призначати реґулярні процедури, якими крапля камінь точить. І пам’ятати, що хворі – наші єдині пани. Темні, самодурні, безжальні, вередливі, самовбивчі, але жалю, милосердя і ласки гідні.
Вона часто говорила про те, що потрібно бути «гільфсберайт» – готовим допомогти. Але також казала, що кому неможливо порадити, тому неможливо допомогти. Сподівалася, що готовність прийняти пораду разом із готовністю допомогти – спільний шлях до взаємного оздоровлення.
А ще вона вірила у те, що норми не буває. І у те, що дорослішання народу прямопропорційно пов’вязане із щораз виразнішим розподілом праці. Що фахова і любовна діяльність на своєму відтинку загального добра може привести до злагідніння болісного тертя. Як острий ніж для розтину, як добре настроєне фортепіано для акомпанементу, як перебрані ягоди для конфітури, як змащені двері для тих, хто за ними спить.
До глибокої старості займаючись медициною і лікуванням, вона завжди старалася, щоби із своїх скромних зарібків, отриманих за роботу, яку в той момент не міг зробити ніхто інший, підтримати якнайбільше різних майстрів у своїй обраній справі – кравців, молочарів, гостріїв, духівників, вчителів, колядників, поштарів, грибарів, пральок…
Про бабцю я почав думати кілька днів тому. Коли дізнався, що ветеринарі і орнітологи найближчого національного парку взялися виходжувати рідкісну сову, яка вижила після поранення стрільцями, які хотіли зробити коштовне опудало і продати його для оформлення інтер’єру в якийсь мальовничий ресторан, де цілі сім’ї смакують традиційними українськими стравами під етнічну музику автентичної капели лабухів.
Готовий вже був проклясти цей невиправний темний хижий народ, згадавши про можливість хоча би тимчасової втечі у іншу байку – своє часткове чеське походження. Але вчасно подумав про цю бабцю.
Тарас Прохасько
Comments are closed.