Дітям та молоді з інвалідністю дуже потрібне спілкування й соціалізація. Адже після закінчення спецшкіл основне – не замкнутися в собі.
Для цього у Франківську є гуртки й спортивні зали, де кожен може не лише наповнити дозвілля, а і знайти добрих друзів, пише “Репортер“.
Спорт рятує від депресії
Івано-Франківський спортивний зал для людей з інвалідністю розташований на Симоненка, 3-В і працює вже шість років. Тут займаються люди з різними хворобами: церебральний параліч, синдром Дауна, відхилення опорно-рухового апарату.
«До залу ходять десь 50 людей, – розповідає тренер Андрій Кривоніс. – Ми запрошуємо усіх, хто бажає займатися, спеціально підбираємо графік. Я працюю з обіду й до 18:00, але заклад – з дев’ятої ранку. Відвідувачі можуть домовлятися з тренерами».
Спортзал розташований навпроти наполовину переробленого стадіону. Займатися можуть люди з інвалідністю від 12 років і старші. Верхньої вікової межі нема.
«Я бачу, що їм подобається, вони займаються спортом з радістю, беруть участь у змаганнях. Змагання, до речі, люблять найбільше, – каже Кривоніс. – До того ж, тут вони між собою розмовляють, діляться враженнями, спілкуються».
Змагання для відвідувачів спортзалу влаштовують майже щомісяця, і то з різних видів спорту. Кожен з учасників отримує приз, незалежно від місця: медаль, грамота, щось солодке. Бо вони вже перемогли.
Голос дає надію. Дівчина на візку з Долинщини збирає тисячні зали
Спортзал на Симоненка – дві невеликі кімнати, одна з тренажерами, й інша, де власне й відбуваються змагання. Минулого тижня змагалися з чотирьох видів спорту: надворі – біг на 30 м і метання м’ячика, у приміщенні – дартс і стрибки в довжину з місця.
Практично всі учасники – з вадами інтелекту. Вони як діти радіють від уваги тренера та спілкування. Петро Дармограй, високий міцний чоловік, каже, що найбільше любить піднімати гирі, а у спортзал ходить давно. На змаганнях готовий перемагати – як і більшість учасників.
Майже всіх відвідувачів центру приводять сюди батьки або бабусі. Так і 27-річного Михайла Кица привела бабуся Ганна Ковальчук. Вони недавно переїхали у Франківськ із Калуша.
«У Михайла затримка моторного розвитку. Але він багато читає, багато знає про Бога, – розповідає пані Ганна. – Я його возила на курси масажу, він добре робив масаж у Калуші, мав свій кабінет. Але довелося все закрити. У внука вже два роки депресія – замкнувся. Тепер добре, що хоч говорить».
За словами директора міського департаменту сім’ї, молоді та спорту Віталія Матешка, у Франківську люди з інвалідністю можуть займатися у двох закладах: спортзалі на Симоненка та в Івано-Франківському міському центрі з фізичної культури і спорту «Інваспорт», якому вже 12 років.
«Інваспорт» – це система фізкультури та спорту для людей з інвалідністю. При центрі також діє дитячо-юнацька спортивна школа інвалідів. У ній молодь займається у трьох групах: діти (3-14 років), підлітки (14-18 років) і дорослі. Сюди можна ходити на плавання, шашки, пауерліфтинг, стрільбу, вільну боротьбу та спортивне орієнтування.
Щоб не сидіти вдома
У Франківську з дітьми з інвалідністю працює навчально-реабілітаційний центр. У ньому є спеціальна загальноосвітня школа для дітей з вадами інтелекту. Навчаються там дев’ять років, кількість учнів – 60-80. Для 80-100 дітей з порушеннями опорно-рухового апарату є спецшкола на 12 років. Також у центрі працює дошкільне відділення на 30-40 дітей, відділення реабілітації та соціально-психологічна служба.
Активна Мама на візку або Як франківська письменниця вчить свого сина бути успішним (ФОТО)
Крім навчально-реабілітаційного центру, деякі діти з інвалідністю навчаються в інклюзивних класах звичайних шкіл.
По закінченню школи з ними працює «Карітас», де вже 11 років діє франківський Центр дозвілля та реабілітації для неповносправної молоді. Зараз його відвідують 47 людей, з яких 12 мешкає у геріатричному пансіонаті, а решта має сім’ї.
«Після спецшкіл ці діти перебувають у соціальній ізоляції, сидять вдома, нікуди не ходять. Тому ми сприяємо їхній адаптації, – розповідає директорка франківського «Карітасу» Наталія Козакевич. – Вони мають тренінги з соціальної адаптації: варять їсти, роблять закупи в магазинах, навчаються користуватися грошима, прибирати, прати, прасувати. Бо буде час, коли вони залишаться самі, тому мають вміти орієнтуватися в соціальному просторі».
Також у центрі є уроки, щоб молодь з інвалідністю не забувала читання, письма, математики та інших предметів. А ще – творчі майстерні, де вони можуть проявити свій талант.
«У нас є столярна майстерня, теплиця, де вирощують вазонки, працюють із землею, вишивальна майстерня, де вишивають різні узори, шиють сорочки, фартушки, майстерня, де виготовляють листівки, – говорить Наталія Козакевич. – Це відбувається під наглядом соцпрацівника або асистента. Крім того, проводимо відкриті заходи. Так ми змінюємо суспільну думку, що діти з інвалідністю нічого не можуть і лише потребують допомоги. А вони інколи можуть більше, ніж здорові, своєю ретельністю вони створюють шедеври».
Також проводять спортивні турніри між відвідувачами центру, ходять з ними в театри й кінотеатри, екскурсії, беруть участь у паломницьких прощах.
Діти стають добрішими? Як у франківських школах впроваджують інклюзивну освіту
З 2012 року «Карітас» почав розвивати структури самодопомоги та парафіяльні центри для молоді з інвалідністю у районах. Зараз на Прикарпатті є 11 таких осередків, вони охоплюють 150 людей. Тепер співпрацюють і з об’єднаними територіальними громадами.
«Наприклад, у Тисмениці на базі парафії молодь з інвалідністю ліпить пельмені, які продає для парафіян, варить мило, котре продають на виставках, – розповідає Козакевич. – Інколи в осередки приходять здорові діти. Спочатку між одними й іншими виникає настороженість, але потім вони починають дружити».
Франківський центр реабілітації відвідують переважно молоді люди з вадами інтелекту. А в районах є різні: і з ДЦП, і з проблемами опорно-рухового апарату, і з аутизмом… Але у центр ніколи не приймають тих, у кого загострення розвитку психіки. По-перше, бо це не медична установа і там немає лікаря, по-друге, щоб не піддавати небезпеці інших відвідувачів.
«Батьки приводять свою дитину до нас, потім відбувається пробний період, коли вона звикає, адаптується, – говорить Наталія Козакевич. – Спеціалісти оцінюють, за якою програмою людина може займатися. Загалом програм є три. Та й сама дитина визначається, чи їй тут подобається».
