Творчість потрібна кожному, вважає Ольга Андріяшко і вже 15 років веде в Івано-Франківську гуртки для дітей з літературної майстерності та журналістики.
А сім років тому створила жіночу студію «Натхнення» і допомагає франківчанкам пізнати себе через текст, пише Репортер.
– Пані Олю, студія «Натхнення» – лише для жінок?
– Так, у нас гендерна дискримінація (сміється). Раніше я вела мовно-літературну студію «Натхнення» для старшокласників. Деякі мами ходили разом зі своїми доньками, бо їм було цікаво. Потім я вирішила від’єднати це жіноче коло, тому що там свої особливості – віку, інтересів, досвіду.
Так з’явилася жіноча студія «Натхнення». Якби були чоловіки – був би зовсім інший формат. Жіноче коло дає силу, кожна доповнює одна одну своїми текстами. Це не просто про письмо, а про сестринство у правильному ключі, де немає критики, заздрості, принижень, саркастичних зауважень.
Наука, навчання, премії. Франківчанка Тетяна Татарчук любить хімію та навчає цьому інших
– Письмо допомагає психологічно?
– Я за фахом філологиня і спочатку робила акцент лише на розвитку художнього письма. Тоді я не розглядала це як терапевтичне письмо, що часто використовують у роботі психологи.
Але учасниці студії – не професійні письменниці, а звичайні жінки, які мають свої болі, травми і їм важливо це прописувати. Власне, це і є терапія словом. Зараз більш свідомо я обираю такі завдання, щоб жінка в тексті зрозуміла свої мрії і бажання.
У нас немає амбіцій досягти певного рівня літературної майстерності, здобути визнання. Мені цінно, щоб жінка, незалежно від досвіду письма, знань з літературознавства, могла писати, бо вона відчуває цю потребу, і робила це вільно, не боячись критики.
Дуже багато жінок навіть змогли через тексти відпустити свої травми. У мене є окремий проєкт «На листах». Прописуючи ці листи, жінки вирішують певні внутрішні питання і можуть рухатися далі.
– Писати можуть всі чи потрібен талант?
– Завжди, коли жінка, яка працює за фахом, далеким від творчості, вперше приходить у студію, то каже: «Я точно не вмію писати». Але вона ж чомусь прийшла? Мені здається, що у всіх жінок є потреба до творчості, неважливо, якого рівня вона буде. Це як в танці – не всі стануть примами, але ніхто не забороняє танцювати вдома під музику і насолоджуватись.
Інколи вважається, що це – графоманство, і кожен виставляє якісь тексти, які не мають ніякої цінності. Але йдеться не про літературу в класичному сенсі, а про творче письмо, яке не претендує на визнання і здебільшого людина оцінює себе адекватно. У житті жінці доводиться багато віддавати: дітям, чоловікові. соціуму, роботі. А творчістю ми наповнюємось.
– Хто приходить на студію?
– Переважно це жінки 30-40 років. Інколи є й молодші, і старші. Є такі, хто приходить суто на один рік – з вересня по травень. А 70 % відвідують на постійній основі, бо у нас щоразу інші завдання. Переважно у групі десь 10-12 учасниць.
Колись я практикувала приєднання нових учасниць упродовж року. Але у будь-якому колективі, коли вже виникла довіра, а приходить хтось новий, з’являється скутість. Потрібен час, щоб познайомитися. Тож тепер у вересні вільне відвідування, а у жовтні набір закривається. Бо у нас все-таки камерне спілкування, ми стаємо подругами, тому тут йдеться про дружні, довірливі стосунки.
– Які ще проєкти втілюєте з учасницями?
– Щороку виходить збірка з найкращими текстами учасниць студії. Спочатку, сім років тому, це був несміливий підсумок. А в останні роки видаємо цікаві друковані продукти, яких насправді в Україні дуже мало. Вже видали поетичні листівки, де наші тексти на картинах художників. Пробуємо видавати поетичний календар: кожна пише поезію на один місяць. Поки ми їх реалізуємо тільки для друзів і близьких, у продажі немає.
Три роки тому ми вперше зробили відеороботу «Я – жінка» в старих автентичних сорочках нині вже покійної Русани Гордієнко. Зараз там майже дев’ять тисяч переглядів – багато як для аматорської зйомки.
Минулого року зробили екстремальну фотосесію в стилі ню. Проєкт називався «Оголеність», але йшлося більше про оголеність душі. Ми – звичайні жінки, не модельної зовнішності, багато мають сім’ю, але всі погодилися. Це була пригода і поза студією навряд чи якась з цих жінок пережила б такий досвід. А тут можна вийти із зони комфорту.
– Чи видають жінки власні збірки?
– Кожна йде своєї дорогою. Хтось приходить послухати інших, проявити себе, зробити малий крок. А є такі, які йдуть цим шляхом. Дві учасниці видали свої збірки. Ще одна зараз веде свою літературну студію. А є такі, які виграють конкурси. Але це їхня особиста ініціатива, а не мета спільноти.
– Зараз проводите заняття онлайн?
– Ні, жіночу студію перевести в онлайн-режим не вдалося, бо втрачається зміст. Навесні ми не займалися, а з вересня працювали у звичному режимі. Зараз у нас зимові канікули.
У мене є багато інших онлайн-проєктів. Вони завжди тематичні. Наприклад, «Наодинці з осінню», «Магія передноворічних слів». А під час карантину були проєкт нісенітниць: «А так можна?», де писали у жартівливій формі, та «Я жива», щоб вернутися до усвідомлення, що зі мною все гаразд. Здебільшого учасниці – з України, але є українки, які живуть за кордоном. Щоразу – новий набір, але є десь сотня жінок, які періодично беруть участь. Ми створюємо закриту онлайн-групу, де викладаємо тексти.
З 25 січня починаю ще одну діяльність – онлайн-клуб. Це буде спільнота жінок, як жіноча студія «Натхнення» в офлайні. Вже є 40 охочих.
– Чи є якісь вправи, щоб розвиватися в письмі?
– Є прийом ранкових сторінок, його виклала Джулія Кемерон у книзі «Шлях митця». Щоранку, ще в ліжку, треба брати ручку і писати три сторінки. Хаотично, незв’язно, не перечитуючи. Такий експеримент вона розраховує на 12 тижнів, але можна й місяць. Потім, коли перечитуєш все підряд, можеш побачити рішення, підказку, куди рухатися.
А взагалі, тому й легше писати в студії, бо там точно є тема, на яку писати. У нас є завдання продовжити текст, створити героя…
– А як допомогти дитині розвинутися в письмі?
– Я мала досвід роботи в школі. Тоді я була незгодна із завданнями на уроках української мови і літератури. Вони вбивають креативність. Діти пишуть шаблонно, бо знають, що тоді вчителька поставить «12». А якщо написати те, що думаєш, вчителька скаже, що це дурня. Після такої фрази дитина закриється в собі. Потім дорослою вона приходить у нашу студію і каже: «Я не вмію писати, мені колись сказали, що це не моє». Дитині важливо давати підтримку, захоплюватися. Манія величі у неї не розвинеться, зате буде віра в себе.
Володимир Війтишин: «З часу пандемії більше людей заговорило про Бога»
– То важливо – не критикувати?
– Зараз є багато письменницьких груп, де людям важливо отримати фаховий розбір їхніх текстів. Для мене це вторинне. Важливо – запалити людину, дати їй відчуття піднесення. Тому у нас немає критики – ні в студії, ні в онлайн-проєктах.
Зараз тривають дискусії про те, чи може мистецтво, зокрема література, мати оціночні фільтри. Багато митців за життя були невизнаними, а після смерті прославилися. Я не беруся бути суддею. Мені важливо, щоб жінка чи дитина відчувала свій голос у письмі. Тому хочу не оцінювати, а надихати, підтримувати.
