Тому природньою є потреба людини в перетині кордонів. І природнім є відчуття втіхи від отримання Україною безвізу. По-перше, геополітика й ідеологія: мовляв, ось воно – практичне втілення, європейського вибору українців, максимальне наближення європейських цінностей. Нарешті, думається, українці отримали змогу відкрити для себе світ, нарешті ми можемо почувати себе повноцінною й невід’ємною частиною єдиного європейського простору. Щоправда, скептики відразу ж ставлять питання – за які саме кошти наші співгромадяни можуть дозволити собі це практичне втілення. Але скептики завжди знайдуть за що вчепитись. Я справді думаю, що безвіз – крок важливий і стратегічний, що він так чи інакше буде впливати на суспільство – хоч геополітично, хоч туристично.
Натомість бентежить інший момент. Якщо інтерес до європейських столиць та ринків є загальним та беззаперечним, то як бути з інтересом до власної країни? Адже попри зростання внутрішнього туризму, що його можна спостерігати останніми роками, не залишає відчуття, що ми й далі надзвичайно погано знаємо самі себе.
Ну справді, що ховається за красивим терміном «внутрішній туризм»? Відвідини Києва та Львова на свята, поїздка в Одесу чи Карпати у відпустку. Натомість цілі регіони далі лишаються білими плямами, маловивченими й малозрозумілими. Та навіть бог із ним – із туризмом. Всі пам’ятають катастрофічну статистику, яка свідчила, що до війни більшість мешканців Донбасу не виїздили за межі своїх областей. І якби ж це стосувалось лише Донбасу…
Найгірше, що відсутність оцих ось реальних знань позначається потім саме на реальному житті. Скажімо, на виборах. Адже формування реальності так чи інакше випливає з наших про неї уявлень. Що доброго дало нашій країні все це виснажливе багаторічне протиставлення Сходу та Заходу, що ним із таким ентузіазмом займалися (та й займаються) наші політики, й до якого (що найбільш прикро) доволі часто долучаються й «пересічні» громадяни? Нічого не дало. Хіба що всій країні доводиться тепер вивчати топоніміку Донбасу з повідомлень штабу АТО. І, здавалося б, говорю тут цілком банальні та очевидні речі.
Якимось незбагненним чином саме речі банальні й очевидні, виявляється, потребують постійного повторення та прояснення. Оскільки постійно трапляється їздити різними містами та регіонами нашої фантастичної й зацикленої на собі батьківщини, то знаю, про що говорю. Західняки постійно питають про відмінності Сходу. Східняків неабияк цікавлять особливості Галичини. Іноді все завершується просто анекдотично. Скажімо: «Як ви взагалі змогли вивчити українську мову на Луганщині?».
Ми не знаємо одне одного, відповідно – викликаємо самі в себе недовіру та підозри. З незнання постає страх та внутрішні бар’єри. Побудовані власноруч бар’єри – зручний привід для протистояння. Тому, дорогі співвітчизники, відкриваймо свій внутрішній безвіз, відкриваймо свою країну. Вона може захоплювати й дивувати. Щоправда, для цього не треба боятись бути здивованим.
Я в цьому випадку пригадую історію, яку розповів начальник адміністрації в одному прифронтовому містечку на Луганщині. Влітку 2015-го вони відправляли дітей на відпочинок на Закарпаття. Деякі батьки боялись. Ну, традиційне: «Як там наші діти будуть поміж бандерівців?» Ну, але зважились. На вокзалі, проводжаючи дітей, начальник адміністрації сказав: «Ви ж там дивіться – не осоромте наш регіон». І запропонував заспівати національний гімн. Виявилось, що половина дітей слів не знають. З тим і поїхали. Повернулись захоплені й переповнені враженнями. Із захватом розповідали про те, що бачили, про те, як до них ставились. На наступний рік поїхали знову. Слова цього разу, що прикметно, знали всі.
