Сергій Янчук: «Якщо є згуртована команда, можна робити все»

До виборів два тижні, час визначатися. Франківець Сергій Янчук у 2014 році добровольцем пішов захищати Україну, потім став патрульним, а нині балотується до міськради від «Європейської солідарності».

Про війну, мирне життя та розвиток міста з ним говорив «Репортер».

– Сергію, з чим довелося зіткнутися на фронті?

– Я офіцер, служив у правоохоронних органах, але військовим не був. Тому для мене, як для будь-якої простої людини, це було психологічно нелегко. Зате я був під враженням від людей, які там зібралися. Були там хлопці з Криму, Донецька, Луганська. Із заходу було навпаки менше. А ці люди, яким лише під час Майдану відкрилися очі на маніпуляції Росії, одразу поїхали на передову.

Коли ж почав спілкуватися з місцевими, то відчув агресію, ненависть. Здавалося, ніби це я – окупант зі зброєю в руках. Це правда, що деякі місцеві вбивали, катувати, сприяли підривній діяльності, саботажу.

Але найважче інше – людина приїжджає, ми здружуємося, а тут її не стає. З першими побратимами, які загинули, мені було важко навіть прийти і попрощатися. До того ж, людина мріяла, що зміниться Україна, що влада прийматиме правильні рішення. А сьогодні бачимо майже реванш, нелогічні рішення. Ми воювали не за це.

– Чи змінилося ставлення до добровольців?

– Так, у гірший бік. У перші роки була повага, масовий підйом, а тепер більше апатія та зневага. Якщо спочатку люди хоч мовчали, то тепер багатьом хочеться публічно демонструвати свою недолугість. Звісно, людина не хоче відчувати негативні емоції, а ветеран їх, напевно, викликає.

Коли я приїхав з фронту, то перші два місяці вночі «воював». Мене дитина будила, казала: «Тату, ти бігаєш». Я тоді звертався до психологів, пройшов реабілітаційну програму.

Але не всі добровольці, які повернулися з фронту, справляються з психологічними травмами. Тому треба допомагати хлопцям адаптуватися, створювати соціально-реабілітаційні заклади, де б працювали фахівці.

Необхідна цільова програма хоча б на місцевому рівні. У нас є Асоціація учасників АТО, хлопці планують побудувати реабілітаційний центр. Їм треба допомогти за рахунок бюджетних коштів.

– Військкомати не виконують плани, молодь ухиляється від призову…

– Тепер особливо важливо правильно виховувати дітей. Має бути пропаганда, що служити – це гонорово. Саме молодь – це та глина, на яку ще можна вплинути. Тому інформаційна кампанія має бути на державному рівні, у школах. Але якщо хлопці їдуть за кордон на заробітки тільки для того, щоб їх не забирали в армію, тоді там таких і не треба.

Так само на фронті потрібні не всі, бо не всі можуть воювати. Була ситуація: приїхав молодий хлопчина, патріот. Та коли ми потрапили під перший обстріл, у нього почалася паніка. І замість того, щоб разом працювати на захист, ми мали звертати увагу на нього.

Можна допомагати по-іншому. Є різні функції: логістика, забезпечення, кухня, прибирання – це теж комусь потрібно робити.

– Заради чого йдете в міську раду? І чому з «Європейською солідарністю»?

– Статус депутата міської ради – це просто інструмент, за допомогою якого можна впливати, працювати на зміни.

До Петра Порошенка неоднозначне ставлення. Але я оцінюю за результатами. Коли ми були під обстрілами у Широкиному, ніхто нічого не робив, крім волонтерів і Порошенка. У нас запроваджувалися реформи. Економіка піднімалася – і це у країні, де війна. Зброя з Америки, інструктори з-за кордону – це теж було важливо. У нього пріоритет – Україна, військо, мова, релігія. Тому, коли Петро Шкутяк у 2015 році зателефонував і запропонував балотуватися від їхньої партії, я погодився. Тоді, на жаль, не пройшов, але не розчарувався.

І сьогодні я не змінив ставлення до «Європейської солідарності». Бо всі інші, на мою думку, рухаються не в той бік.

– Яким ви бачите розвиток Івано-Франківська?

– Я такий самий простий, як інші франківці, ходжу тими самими дорогами, користуюся тими ж послугами. Мені не подобається, що є якийсь депутат, який має більший вплив, і бюджет йде на його обслуговування. Адже є багато інших людей, є інші двори та дороги. Якщо йдеш центральною вулицею, і в одному місці гарно, а звертаєш за ріг, а там ями, брудно, то це показушна робота.

Класно, що ми робимо дороги, але франківці не тільки їздять, а ще й ходять. А де велосипедна інфраструктура?

Вулиці, сміттєві майданчики, соціально-реабілітаційні програми для ветеранів – це важливо і не надто складно в умовах децентралізації, коли міському голові не треба їхати до Києва просити грошей. Якщо є згуртована команда, можна робити все.