Цьогоріч минає п’ять років з дня виходу українських захисників із Донецького аеропорту. Його оборона тривала 242 дні. За цей час загинула сотня бійців, з них семеро прикарпатців.
У неділю, 26 січня, Івано-Франківськом пройде хода в пам’ять про полеглих героїв. Як наші кіборги поверталися до цивільного життя і чим живуть тепер? – у Репортері.
Готові повертатися
Олександр Гаванюк нині живе у Маняві, донедавна очолював «Богородчанське об’єднання воїнів АТО». Розмовляємо з ним у громадському ресторані Urban Space 100. Олександр одразу згадує свої поїздки на Майдан, те, як поривався воювати, коли військкомати ще навіть не починали мобілізацію, розповідає про звільнені міста й містечка, поранених і полеглих побратимів. Розпитувати не доводиться – говорить розмірено, дивиться десь повз.
До Майдану потрохи крутився у бізнесі. Коли почався Майдан, а потім «побили дітей», не міг бути осторонь – сідали з товаришами в машини та їхали на барикади. У свої 37 на фронт буквально напросився, потрапив до 95 аеромобільної бригади. На захист аеропорту відправився в якості снайпера – отримав гвинтівку і автомат з нічним прицілом. Каже, людей тоді бракувало, став на пост до злітної смуги в напрямку Авдіївки.
«З моїх земляків в аеропорту був нині вже покійний Володя Суслик з Монастирчан. З його побратимами, командиром зналися ще в аеропорту – а з ним познайомилися вже тут. Він потім поїхав під Дебальцеве і там загинув», – розповідає Олександр Гаванюк.
Після звільнення заснував і очолив об’єднання воїнів АТО у Богородчанах. Уже три місяці як склав повноваження.
«Двічі ставив на голосування прохання мене відпустити. Я хотів вже відпочити – у місті атовці більше гуртуються, а в районі – кожен у своєму селі сам за себе, – говорить Олександр. – Робив для них, що міг: допомогу давали, сім’ї загиблих у мене гроші на квартири отримали всі, ділянки теж отримали немало. Правда, багато хто хотів ділянки у місті – а їх тут просто немає».
Попри громадську роботу, пішов працювати старшим єгерем у Солотвинський лісгосп. Каже, давно хотів піти на єгеря, тож, коли запропонували, то одразу погодився. Доглядає за дичиною, ловить браконьєрів. Атовці із Зеленої варти приїжджають допомогти, якщо є потреба.
До теми: Після пекла. Як за чотири роки змінилося життя бійців з Прикарпаття, які захищали Донецький аеропорт (ФОТО)
«Одразу було велике бажання повернутися назад, але мені подзвонили з підрозділу, кажуть, що їхати зараз на Схід – хіба за зарплатою. Вони просто сидять, роботи немає. Це не те, що було у 2014 році, – каже Олександр Гаванюк. – Як після Дебальцева у 2015 році встановилася ніби тиша, так вона переважно і тримається. Образливо, коли тепер ті, кого набрали після 2015, хочуть нам, учасникам першої-другої-третьої хвилі, щось розповісти. Ми ж більше мовчимо. А ті понастворювали організацій… Багато хто хоче використати асоціацію у своїх цілях. Я навіть на чергу квартирну не ставав донедавна – хотів, щоб отримали спершу родини загиблих, поранені».
За його словами, вони з побратимами домовилися, якщо ситуація загостриться, то будуть звертатися до президента, аби той оголошував мобілізацію, і тоді вони готові повертатися на війну.
«Здоров’я вже не те – там заробив гіпертонію, поперекову грижу, ще до війни мав дві п’яти зламані. Але це все дурниці. І я, і мої побратими із Києва, Житомира готові по мобілізації повертатися. На контракт – ні», – додає Олександр.
Життя до і після
Тарас Червак студентом пішов на Майдан, там вступив до «Правого сектору». З військових баз їздив на сесію – якраз закінчував Тернопільський університет за спеціальністю інженер з електроніки. Повернувся з війни у 2016 році. За спиною – Донецький аеропорт, Авдіївська промзона, Піски.
Читайте також: Донецький аеропорт: три роки потому. Як у Франківську вшановують кіборгів
«Коли у «Правому секторі» почався розкол, ми з товаришем зрозуміли, що це вже не наше, і просто повернулися будувати своє життя, – розповідає Тарас. – Після повернення прагнув ще воювати. Весь 2016 рік були думки повернутися, але підписувати контракт не хотів. Вже тоді бачив зсередини, які там були військові. Були й хороші, розумні, спеціалісти, а були такі, що треба ще пошукати таких низьких людей. Сьогодні всі мої друзі позвільнялися з поганими відгуками. Тому я нічого не втратив».
Після війни рік не працював, були плани поїхати у Францію – готувався вступати в Іноземний легіон. Пішов працювати на цементно-шиферний завод, аби зібрати гроші на дорогу. Але плани змінилися: долучився до роботи міської асоціації учасників АТО, почав працювати в охоронній фірмі атовців «Рубіж».
«Легіон – це можливість світ побачити. Але життя внесло свої корективи. Та й зараз це мені вже не дуже цікаво. Тут є шанс стати кимось, а там ти ніхто», – додає Тарас Червак.
Нині під охороною фірми «Рубіж» – 10 франківських шкіл. Атовці щовечора роблять об’їзд. Додатково є відеоспостереження. За викликом сторожа на тривожну кнопку виїжджають одразу. Але, каже, таке трапляється рідко – за рік уже всі звикли, що є охорона.
«Наркоманів, алкашів з території виганяємо. За моїми спостереженнями, уже менше сидять у вечірній час – люди звикли на території шкіл пиво пити. І не тільки алкаші, навіть сім’ями сидять. Це вже вирішилося», – розповідає Тарас.
Робота позмінна. Графік обирають самі. Каже, в «Рубіж» беруть лише людей, які справді воювали, були в боях – одного посвідчення УБД не достатньо. Також є іспит з фізпідготовки, співбесіда. Є основний склад, є резерв – залучають людей залежно від ситуації.
До теми: Шість днів у терміналі: боєць з Франківщини розповів про останні дні оборони Донецького аеропорту
Каже, наразі робота подобається:
«Не сидиш на місці, є свій колектив, де всі один одного розуміють, бо були в одній ситуації. Після війни у мене немає страху, я знаю, що я можу, а інші й не пробували. Є життя до 2014 року і після. Змінилися цінності. Хочеться не лише заробити гроші, а й пожити, отримувати емоції. Історичні романи читаю – там найбільше себе можна побачити, провести якісь паралелі».
Сам на сам із війною
Ігор Склеповий нині, як і до війни, працює начальником охорони на франківському водоканалі.
«У 2014 році навіть не йшов у військкомат – сам поїхав у бригаду. При тій мотивації, яка у нас тоді була, ми могли їх загнати, гори перевернути. А наші позиції здавали, давали дурні накази, скільки грошей вкрали з війни. Були моменти, коли ми брали сєпарів, а есбеушники їх відпускали, – говорить Ігор Склеповий. – Ми вийшли з аеропорту 20 січня. Але 20 і 22 ще хлопці боронили пожарку, тобто має бути навіть не 242, а 244 дні. Але то вже деталі».
Розповідає, робоче місце за ним зберігалося. Тому повертатися на роботу не було складно. Але лише одиниці можуть зрозуміти, через що він пройшов.
«Моя жінка сивіла тут, поки я на зв’язок не виходив по 10 днів. Вона морально зі мною пройшла весь шлях. Таким жінкам – честь і хвала, – каже Склеповий. – Там всяке було, і в штани сцяли. Немає тут нічого стидного. Кожен жити хоче, і коли на тебе летить, ти розумієш, що життя – одне».
Нині працює, час від часу підліковується в лікарні. Каже, від війни відходив своїми силами. Одного разу потрапив з дружиною на сімейну реабілітацію в Косові – відпочили, поспілкувалися. Але Склеповий переконаний: кожен ветеран мусить виходити з поствоєнного стану сам. Бо, за його словами, нині психологи самі ще вчаться працювати з ветеранами.
«Днями повернувся з Хмельницького – звідти мої хлопці, я був один бандерівець на батальйон. Ми щороку там віддаємо честь і шану полеглим, – розповідає Ігор Склеповий. – Спілкувалися з хлопцями – той розвівся, у того життя не склалося, той пішов у забух – хлопці, волонтери їх витягують. А один боєць з позивним «Карцер», водій від Бога, аеропорт пройшов, а тут – застрелився. Треба самому із собою воювати, бо ніхто тобі не допоможе!
Я говорю про тих, хто пройшов Савур-могилу, Дебальцеве, Іловайськ. У нашій державі ніхто ними не займається. У хлопців не витримує нервова система, сім’ї у них розпадаються. Добре, якщо є сім’я, і жінка це все розуміє, хоч і їй дуже важко. Честь і хвала такій жінці. Якщо є друзі, якщо жінка витримує, то це дуже допомагає. А державі – глибоко байдуже. Для всіх ми – сіра маса. Знають лише, що атовці – дурні, що стріляють, вбивають. Я сам з цим стикався».
Читайте також: Десять днів морозу та пекла. Розповідь кіборга про останні дні оборони Донецького аеропорту
Забувати не можна
У Франківську щорічна меморіальна хода пам’яті загиблим героям оборони Донецького аеропорту пройде 26 січня. Збір – в 11:30 біля катедрального собору Воскресіння Христового на площі Шептицького.
Івано-Франківська міська асоціація учасників АТО запрошує долучатися та спільно віддати шану тим, хто віддав своє життя за нас. Зокрема і прикарпатським кіборгам, які полягли в аеропорту: Володимиру Байдюку, Миколі Самаку, Степану Стефураку, Ярославу Костишину, Олександру Карпенкові, Дмитру Ломею та Григорію Семанишину.
Авторка: Ольга Суровська
Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
Comments are closed.