Акцент

Десять днів морозу та пекла. Розповідь кіборга про останні дні оборони Донецького аеропорту

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr

У четвер 21 січня виповнюється рік, як українські військові залишили Донецький аеропорт. Франківець Тарас Кукуляк був одним із останніх його захисників, отримав поранення та орден «За мужність» ІІІ ступеню.

Журналіст «Репортера» Іван Бондарев записав те, що Тарас розповів про себе та «свій» аеропорт…

dap_vazha_fefenberg

Фото Ерік Фефенберг

Справа добровільна

«Мене звати Тарас Кукуляк, я з Івано-Франківська, 1987 року народження. Коли почалася війна, мені прийшла повістка. Відмазатись можна було без проблем, та якщо ти чоловік, то мусиш захищати Батьківщину, а не ховатись по закордонам чи вигадувати болячки. Тим більше, що я мав дос­від строкової служби.

Мобілізували мене 13 серпня 2014 року. Потрапив у 80 окрему десантно-штурмову бригаду, що дислокується у Львові. Три місяці ми провели на Яворівському полігоні, де пройшли дуже якісну підготовку. Там же отримав псевдо «Кук». Тут довго не заморочувались – просто взяли три перших літери прізвища.

Тарас Кукуляк 1

Тарас Кукуляк

У листопаді наш підрозділ вирушив на Схід. Спершу стояли у Костянтинівці, за 20 км від фронту. Якось нас зібрав командир взводу та повідомив, що скоро мусимо міняти хлопців у Донецькому аеропорту.

«Там гаряче, повернуться не всі, – сказав він. – Їдуть лише добровольці. Якщо хтось відчуває себе не готовим, ніхто засуджувати не буде».

Наш взвод поїхав у повному складі.

З бойовими друзями

Тарас Кукуляк з бойовими друзями. Один із них загинув, двоє були поранені, двоє пройшли через полон

Під пильним оком сепарів

Напередодні Різдва, 6 січня 2015 року, чотири вантажівки під синьо-жовтими прапорами взяли курс на ДАП (Донецький аеропорт імені Прокоф’єва). Усі підходи до нього контролювали сепаратисти. Однак у рамках чергового перемир’я була домовленість про допуск наших машин через блокпости ДНР. Виглядало це доволі дивно. У трьох вантажівках їхала наша десантна рота й невеличкий зведений підрозділ 93 механізованої бригади з Дніпропетровська – загалом десь 80 людей. Четверта машина везла продукти.

І ось приїжджаємо ми на сепарський блокпост. Народу там – тьма: «народна міліція Донбасу», ОБСЄ, якісь дивні полковники із російськими триколорами на рукавах. Усі підкреслено ввічливі, політкоректні. Почали «шмонати». Найбільше оглядали вантажівку з харчами, перетрусили ледь не кожен ящик. Нам сказали вийти з машин і розкрити рюкзаки. Кожному дозволялося мати з собою лише автомат, один споряджений і три порожніх магазини. Яке вже там важке озброєння?!

Подивились, завантажились, рушили. Після блокпоста з ОБСЄшниками уздовж дороги стояли прості, «пролетарські» сепари. Ті вже не стримувалися, голосно матюкали нас – ми теж не мовчали…

Тоді ми ще не знали, що ця ротація була останньою «мирною» – наступні підкріплення проривалися до аеропорту з боєм.

dap_loiko_1

Донецький аеропорт у розпал боїв. Фото Сергія Лойка

У складі нашого конвою було багато журналістів провідних українських телеканалів. Протягом 10-15 хвилин, поки вони знімали репортажі, хлопці, яких ми міняли, завантажились у машини та разом із телевізійниками поїхали на «велику землю».

Механізм ротації в аеропорту був грамотний: міняли через кожні 14 днів, але не всіх одразу, а партіями. Тобто з нами ще залишилися хлопці, які вже тиждень там воювали, знали всі ходи-виходи й дуже допомогли нам обжитись на новому місці.

Генерал «Мороз»

Під контролем українців у ДАПі тоді залишалися тільки два об’єкти – новий термінал і диспетчерська вежа. Наш взвод, близько 20 бійців, отримав задачу обороняти вежу, яка була символом аеропорту.

dap_vezha_Reuters

Вежа – символ аеропорту. Фото Reuters

Там десантники облаштували чотири позиції. Дві були у двоповерховому корпусі поруч і називалися «Броня» та «Балкон». Сама вежа мала 12 поверхів, але верхні – суцільна руїна, тож ми займали лише другий і третій. Нагорі (позиція «Гніздо») сидів коректувальник, який направляв вогонь української артилерії. На другому поверсі розташовувалась наша основна позиція «Глаза», де перебував командир, більшість бійців, обладнані вогневі точки.

Між вежею й терміналом було близько 600 м відкритого простору, що прострілювався з усіх боків. До того ж, посередині стояли залишки пожежної станції, де укріпились сепаратисти. Отже, наш взвод діяв майже автономно.

Перші дні чергування видались напрочуд спокійними. Однак це сталося не завдяки «миролюбності» бойовиків, а страшним морозам – до –30°С.

Навіть нині здригаюся, коли згадую той дубак. Зігрітись не було чим. Особливо вночі, коли забороняли розводити вогонь чи навіть користуватися ліхтариками. Вдень ми заливали солярку у цинки з-під патронів, підпалювали та тримали над ледве живим вогником долоні чи розігрівали сухпайки. Усі мали спальники, але толку від них було мало. Рятували ватні чоботи, а ось берці промерзали наскрізь. Алкоголю теж ніхто не вживав – його просто не було. Дивно, але ніхто з нас нічого не відморозив.

dap_2015.19.01_1

Донецький аеропорт у січні 2015 року

Вежа впала опівдні

Перемир’я перервалося 10 чи 11 січня. Ввечері сепари пішли в атаку. В районі пожежного депо у тепловізорі ми побачили десь 20 світлих плям. Викликали артилерію, яка влучно накрила пожарку та навколишні позиції бойовиків. Після обстрілу тепловізор зафіксував лише п’ять чоловічків, які швидко тікали.

Це «новороссам» не сподобалось, назавтра вони підігнали танки і стали лупити по вежі. На наше щастя, цілили у п’ятий та шостий поверхи – хотіли переломити споруду. Так тривало кілька днів. Ми нічого не могли вдіяти, адже танки стріляли з кілометрової відстані, дістати їх було нічим. До того ж, сепаратисти обладнали дуже добре замасковані укриття, ми їх навіть не бачили, лише чули звуки пострілів. Командир неод­норазово викликав артилерію, давав координати, але наші гармати чомусь мовчали.

Якщо крапля камінь точить, то що вже казати про три танки, які методично розстрілювали вежу. 13 січня, близько опівдня, верхня її частина завалилась. Але впала дуже вдало – не вниз, нам на голови, а вбік монастиря, де були позиції бойовиків. Ще й огляд їм затулила. Правда, коли вежа падала, то обвалилась стеля в нашій кімнаті, троє десантників отримали важкі поранення.

dap_vezha3

Вежа під час роботи ДАПу, під час його оборони і те, що від неї залишилося нині

Наступного дня ворог залишки вежі не чіпав, а зосередився на новому терміналі. Їхні танкісти знахабніли до того, що виїздили на стоянку перед супермаркетом «Метро» і «валили» по корпусу прямою наводкою. Я сам бачив, як до них підкотила вантажівка і танкісти, не ховаючись, попов­нювали боєкомплект.

Не розумію, чому наша артилерія, чиї позиції були недалеко, ніяк не реагувала на розстріл вежі сепарами. Вважаю, якби допомог­ли вогнем, ми б ніколи не здали аеропорт. Не знаю, чому мовчали гармати, – може, дотримувались перемир’я, а може, командири просто боялися відповідальності й чекали команди з Києва.

dap_2015.19.01_2

Донецький аеропорт у січні 2015 року

Осколок, який мене «знайшов»

15 січня сепари зрозуміли, що вежа жива, і танки повернулися до нас. Тепер вони били прицільно, по другому поверсі. На той час більшість оборонців перемістилась у бічний корпус, на позицію «Броня», а у вежі залишались тільки п’ятеро – командир, доктор, два стрільця і я – другий коректувальник. За 10 днів у нас змінилося три командири, усі вони дістали поранення.

Це були найжахливіші моменти моєї аеропортної епопеї. Коли падає «Град», то, якщо не панікувати й чітко діяти, можна врятуватися. А ось проти танку, який б’є прямою наводкою – шансів нема. Вежа кругла, сепаратисти стріляли з північного боку. Ми перебували з протилежної сторони, і то нас відкидало до стін. І це від звичайних бронебійних снарядів! Навіть не хочу думати, що сталося б, якби сепари «вальнули» фугасним.

Через кілька годин ми залишили вежу і перейшли на «Броню». Ввечері приїхали два МТЛБ (транспортери з легкою бронею), один з яких мав забрати поранених. Мені дали радіостанцію та наказали йти на башту і спостерігати, аби сепари не зірвали евакуацію. Та щойно я піднявся на другий поверх, як почався черговий танковий обстріл. Майже одразу відчув біль у правому боці. Вернувся до своїх, док оглянув рану та наказав негайно їхати в тил. До МТЛБ заліз сам, і лише там підкотила слабкість, хоча свідомість не втрачав аж до наркозу.

dap_bpla

ДАП з висоти польоту безпілотника. Усе зрито слідами вибухів мін, снарядів і ракет

Потім три місяці лікарень і шпиталів. Медики казали, що народився у сорочці. Осколок, зав­більшки як півсигарети, залетів у щілину між рукою та броніком, пробив праву легеню, печінку й нирку. Останню довелося видалити. Зараз я інвалід ІІ групи. За порятунок і підтримку хочу подякувати лікарям, волонтерам, батькам, дружині та міській владі, що дала мені квартиру.

Ну і, звісно, хочу згадати своїх бойових друзів. На жаль, із 60 людей, які тоді заїхали у ДАП, неушкодженими вийшли тільки вісім. Решта – поранені, загинули, хтось потрапив у полон, а п’ятеро й досі вважаються зниклими. Може, вони й нині лежать під завалами нового терміналу…».

Write A Comment