Другий рік 16 січня українці вшановують пам’ять оборонців Донецького аеропорту, яким не вдалося вийти звідти живими. Він також був в епіцентрі того пекла і вже прощався з життям. Але вижив. Він не любить слова «кіборг». Каже, так їх назвав ворог, а вони звичайні люди з силою духу. 31-річний коломиянин Василь Кузьмин розповів «Репортеру» про шість найстрашніших днів оборони Донецького летовища та життя після того. 
Фото. Донецький аеропорт, фото з безпілотника. 15 січня 2015 року. Фото ArmySOS|AP
Пішов сам
«До АТО я працював керівником служби охорони в одному з супермаркетів у Коломиї. На Схід пішов сам, навіть повістка не приходила, — розповідає Василь. — Коли почалися військові дії, вирішили з братом і товаришами, що підемо в перших рядах. Прийшли у військкомат, написали заяви, але повістки так і не дочекався. Пішов сам».
Василь потрапив до 80 аеромобільної бригади. У серпні 2015-го пройшов кількатижневу підготовку на Яворівському полігоні. Там саме проводили спільні з американцями та канадцями міжнародні навчання. Нині Василь каже, що отримані тоді навики дали можливість вижити в терміналі.
Після навчань на Львівщині поїхав у зону АТО. «Ми базувались в одному з міст на Донеччині. Назву краще не називатиму з міркувань безпеки. Звідти виїздили на завдання, на «нульовку», на самісінький «передок», — каже чоловік. — Ще до аеропорту довелося кілька разів бути за лінією фронту».
За плечима у Василя — три ротації у Донецьке летовище.
«Перші дві були на території аеропорту, — пригадує чоловік. — Які в мене спогади? Тоді не було нічого неймовірного і незвичного. Ми мали практику ведення бойових дій, тому бої, обстріли були для нас звичною ситуацією, тим, з чим ми звикли мати справу. Гірше було під час останньої ротації, вже в терміналі».
Коли ховаєш себе заживо
Третя ротація Василя до аеропорту почалася в ніч з 13 на 14 січня 2015 року.
«До того наші хлопці заходили в аеропорт через сепарські блокпости. Їх там добре «шмонали», — каже чоловік. — Ми ж уже заходили повз блокпости. Наша група з 12 чоловіків вривалась всередину терміналу. Зайшли, зайняли позиції і тримали оборону».
Ситуація була надскладною. Українці контролювали лише частину першого поверху терміналу. Підвал, другий та третій поверх захопили бойовики. Василь каже, російський спецназ та чеченці. Сили противника в десятки разів перевищували чисельність наших бійців. Хлопці були в повній блокаді.
Фото. Всередині зруйнованого аеропорту. Термінал. 21 січня 2015 року. Фото IgorIvanov|AP
«На третю добу боїв з тих, хто міг далі вести вогонь, міг стріляти, залишилося тільки семеро людей. Було багато поранених, багато вбитих, — пригадує чоловік. — Поранені стікали кров’ю, але допомагали заряджати зброю. Одні заряджали, інші стріляли».
День перед тим наші військові погодились припинити вогонь на кілька годин, щоб дати можливість бойовикам забрати своїх поранених і вбитих.
«З нашого боку це був жест доброї волі, — каже Василь. — Вони ходили повз нас, збирали тіла, грузили на «КамАЗ». З їхнього боку втрати були великі. Коли ми на третю добу попросили того самого — щоб наші приїхали і забрали поранених, аби ті не помирали від ран і втрати крові — вони цього не зробили. Багато хлопців могли б залишитися живими».
Фото. Руїни Донецького аеропорту. 21 січня 2015 року. Фото IgorIvanov|AP
Того ж дня, 16 січня, бійців у терміналі спробували травити газом. «Почали кидати в нас димові шашки. Багато хлопців в паніці вибігли на вулицю, щоб вдихнути свіжого повітря. З другого поверху тих, хто вибігав, розстрілювали з кулеметів, — говорить Василь. — Тоді ми передали по рації, що нам потрібна допомога. Не так сподівались на підкріплення, як на порятунок для поранених. Але до нас не можна було прорватись. Була спроба прориву. Три машини МТЛБ виїхали, дві з них були спалені їхніми гранатометами…».
Втративши надію на підмогу, хлопці почали прощатися з життям.
«Найскладніше було себе поховати. Будучи живим, втратити життя. Варіанту, що ми вийдемо звідти живими, навіть у думках не було. Дзвонили до рідних, прощалися, — пригадує Василь Кузьмин. — Коли ховаєш себе заживо, тоді втрачається будь-який страх. Ти стаєш, як машина. Встаєш у повний ріст і починаєш стріляти. Бо коли ти помреш — зараз чи за годину — вже немає особливого значення, бо чітко розумієш, що це кінець».
Та «кіборги» встояли. Протримались ще три доби. 19 січня українським військовим таки вдалося прорватися на територію до руїн аеропорту.
«Зайшов танк, розвернувся. Ми побігли на вулицю. Під кулями. Вибігти вдалося лише сімом, але й ті всі були поранені. Стріляли в упор. В мене три поранення: два осколкові, одне кульове», — каже Василь.
Як тоді вдалося шість днів тримати оборону,він і сам досі не розуміє: «Чесно скажу, я неодноразово ставив собі це запитання, згадував, як там усе відбувалося, але досі не маю логічного пояснення. Напевно, це сила духу. І ще, мабуть, на свята нам допомагала вища сила».
Війна тримає
Після аеропорту Василь потрапив до госпіталю в Дніпрі. Там його поставили на ноги. Далі була реабілітація у Львові. Після лікування чоловік ще кілька разів їздив на фронт — спершу як боєць, а потім як волонтер. «Тягне туди, чесно кажучи, навіть зараз», — зізнається він.
За оборону Донецького аеропорту Василь Кузьмин нагороджений орденом «За мужність» ІІІ ступеня.
Нині він очолює Муніципальну дружину в Коломиї.
«Повертатися до цивільного життя дуже складно, — говорить Василь. — Я б сказав, що ще й зараз до кінця не повернувся. Війна тримає, сильно. Тримають спогади. Ночами буває страшно спати. Сниться термінал. І навряд воно колись забудеться. То великі йпсихологічно тяжкі події. Допомагають близькі — своїм розумінням. Допомагає робота. Головне, щоб людина не залишалась у вакуумі. Щоб робила щось корисне та правильне. Тоді відволікаєшся від гнітючих думок і спогадів, починаєш жити по-іншому».
