Коли і з одним чадом не можеш впоратися, то важко уявити собі жінку, яка народила та виховала близько десятка. Але й таких мам у нас на Прикарпатті не бракує. Так, пані Марія Яцків все життя прожила у селі Радча, що у Тисменицькому районі. Вона мати восьми дітей та бабуся поки що тільки десяти онуків. І лиш минулого року ця жінка офіційно стала матір’ю-героїнею.
Шампанське з президентом
До пані Марії у Радчу приїхали якраз напередодні 8 березня. Цей день для неї пам’ятний – рівно рік тому вона їздила до Києва отримувати свою відзнаку з рук президента.
На подвір`ї нам перегороджують дорогу кілька вгодованих гусей, видно, що господарку тут тримають велику. А на порозі зустрічає усміхнена жвава жіночка – це і є наша мати-героїня Марія Яцків.
З дітей удома застали тільки найстарша дочку Любцю – їй вже сорок. Жінка сміється, що мама її спеціально викликала як групу підтримки. Поки донька готує каву, пані Марія розповідає, як вона їздила до столиці.
«То так було файно, – каже вона. – Спочатку нас усіх перерахували. Жінок багато було – з усіх областей. Паспорти перевірили, телефони забрали. Як заходили до зали, то грав той їхній оркестр. Президента не було десь ще з годину. То прийшли хлопчик і дівочка, вбрані по-українськи, одне давало нам пакетик – там були документи від кухонного комбайну, а друге – квіти». Ті квіти й досі стоять у хаті, пані Марія їх засушила, аби була пам’ятка.
Жінка бере з серванту невелику червону коробку. Всередині – посвідчення і медаль із зображенням матері з дитиною на руках. «Як вручив нам Янукович ці медалі, то у зал занесли на підносах цукерки й шампанське. І з кожним він стукався бокалами. А як приїхала додому, то найменший син казав, що бачив по телевізору, як я пила шампанське. Знаєте, медаль медаллю, подарок подарунком. Для мене головне оте вшанування».
 |
Діти бавили дітей
Насправді за тією маленькою медаллю, яку жінка тримає у руках, довга і складна життєва історія. «У 16 років я пішла на будівництво, сім років пропрацювала в Опришівцях, у колгоспбуді, – розказує вона. – Мама робили на фермі, тож я йшла о п’ятій ранку та помагала доїти корови, а вже на сьому летіла на свою роботу. Як мама не змогла вже працювати, то пішла за неї на ферму. Корови доїла, а вже потому, як ходила з останнім малим, то навіть сторожем там працювала».
Заміж пані Марія вийшла у 19 років. Найстаршу, Любу, народила у 20. Після неї були Леся, Оксанка, Богдан і Михайло. «У 1981 році помер мій чоловік, Михась, то його брат, який був ще не одружений, пішов на п’ятеро дітей, – каже вона. – З ним я народила ще трьох – Іру, Дмитра та найменшого – Андрійка. Останнього у 45».
Пані Марія приносить шкільний альбом сина та показує симпатичного русявого хлопчика. «Це Андрійко, – показує. – Він якраз поїхав до сестри, повіз молоко, бо в неї маленька дитина».
«Тяжко тоді було, – зітхає. – Підеш на ферму, прийдеш, а то одне плаче, друге чогось хоче. Ще й сама була захворіла, в лікарні лежала. Але, слава Богу, минулося. У мене діти дітей бавили, як у кожній великій сім`ї. Головне, чого я їх вчила, – помагати один одному. Аби не було так, що одне мучиться, а друге нічого не робить».
«Жили ми як у селі – панувати ніхто не панував, всі вчилися, поодружувались, порозходилися, – продовжує її донька Люба. – Але зараз, якби нас було менше, то мені б чогось бракувало». Але на мамин подвиг сама Люба каже, що не пішла б, зараз дітей ростити ой як не просто. Пані Марія з нею погоджується.
Сьогодні в маминій хаті лишилося троє наймолодших синів. «На хлопців своїх не жаліюся, все роблять, що скажу. Я і зараз тримаю велику господарку, хоч і на пенсії, а спочивати нема коли – коло хати повно роботи, та й чоловік після інсульту, треба доглядати». Але ця жінка знає, що ніколи не лишиться сама. Бо її діти, хоч і дорослі, хоч і мають свої клопоти і проблеми, але навчені, що мають стояти один за одним і, звісно, за мамою.
А ще у цій сім’ї є гарна традиція. «Хочеш не хочеш, можеш не можеш, а на другий Святвечір маєш бути у мами», – каже Люба.
«Ви би то все побачили, – говорить пані Марія. – Я у хаті довгий стіл розкладаю, дочки приходять помагати готувати, бо то лише скільки вареників треба наліпити?! Хата – як вулик, діти, невістки, зяті, онуки…».
Напевно, це і є – головна нагорода матері-героїні. Але й визнання її заслуги державою для цієї жінки означало дуже багато.
Вони чекають
Але, на жаль, далеко не всі багатодітні матері Прикарпаття, які заслужили це офіційне вшанування, можуть ним втішитись.
«Звання «Мати-героїня» в нашій області почали присвоюватися з 2007 року, – говорить Ростислав Заремба, начальник управління у справах сім’ї та молоді ОДА. – За задумом, воно вшановує тих жінок, які народили п’ятеро і більше дітей, виховали їх мінімум до восьми років і позитивно характеризуються за місцем проживання. Звання присвоюється наказом президента і передбачає, крім нагрудного знака і посвідчення, також одноразову матеріальну допомогу в розмірі 10 мінімальних зарплат. Але в цій справі є свої складнощі, як і у всіх законів, що приймаються перед певними виборчими кампаніями. Є благі наміри, але не продуманий механізм реалізації».
Сама процедура подання є доволі складною та тривалою. І до цього процесу дуже добре підходить означення – «бюрократична тяганина». Адже спочатку людина звертається до сільської ради. Її справу розглядають на засіданні виконкому сільради. Потім – в районі, далі – в області. Управління у справах сім’ї та молоді ОДА передає документи у профільне міністерство. Якщо там немає заперечень, документи знову повертаються в ОДА. І вже тоді з області подається клопотання голови ОДА в адміністрацію президента. І там документи чекають наказу.
«Коли його президент підпише, сказати важко, – каже Заремба. – Буває і два накази на місяць, а минулого року за сім місяців не було жодного. Тож стається, що ці жінки чекають по два роки, а то й більше. Друга проблема – така ж затримка із одноразовими виплатами. А ці жінки бувають і дуже поважного віку, навіть і по 90 років. Чекати їм дуже важко. Стається, що і помирають, не дочекавшись».
Сьогодні на Івано-Франківщині звання матері-героїні отримали 2595 жінок. Документи ще 4433 – у процесі. Свій материнський подвиг вони вже здійснили. А от на його визнання – змушені чекати.
Comments are closed.