Оля Олейніченко втікаючи від війни переїхала з сім’єю з Донбасу на Прикарпаття 8 років рому. Їй вдалося почати життя з початку. Разом з чоловіком вони збудували дім, Оля вдруге народила та… завела собі кіз.
24 лютого, коли Україну накрили російські ракети, Оля Олейніченко зрозуміла, що тікати більше не хоче, та взялася допомагати переселенцям, пише Репортер.
Інтуїція не підвела
На місці шелтеру MiCuLab у Лисці мав бути креативний центр – «МіжCulturна Labораторія». Відкрити його Оля Олейніченко планувала у березні, якби не повномасштабне вторгнення росії. Тепер же офісні приміщення перетворилося на затишні кімнати для сімей, які покинули свої домівки через обстріли.
Я планувала, що в найменшій кімнаті буде мій офіс, а ось тут – дитяча кімната, ми якраз обладнання для неї недавно отримали, – розповідає Оля проводячи екскурсію притулком. – В цій кімнаті мав бути лекторій, а ось тут – ми мали танцювати та займатися фітнесом. Я вже була домовилась з більшістю викладачів, але з відкриттям все затягувала. Знаєш, в мене такий тягар на душі був, навіть не можу пояснити. Просто не могла почати.
Жінка каже, що щось схоже вона відчувала, коли виїхала з Ясинуватої у 2014 році – за день до захоплення Донецька. Відтоді власне і вчиться довіряти інтуїції. Тож зараз вирішила, почекати з відкриттям і дочекалася до того, що зранку 24 лютого почула гул літаків.
Я зрозуміла, що росія напала, коли мене розбудили звуки двигунів над будинком, – пригадує Оля. – Підняла чоловіка. Він спершу подумав, що мені щось наснилася, аж тут «прилетіло» по аеродрому. Тоді в мене й прокинувся інстинкт самозбереження – захотілося кудись бігти та щось робити. Бо коли ти щось робиш, тебе не так сильно «накриває».
Оля списалася з подругою з Ясинуватої та з’ясувала, що та якраз збирається вивозити звідти сім’ю. Захотіла чимось допомогти, бо добре пам’ятає, як воно залишати дім. Та прийняти гостей в себе сім’я не могла, бо ж місця й так обмаль. Адже крім Олі, її чоловіка та двох дітей, в домі також живуть Олині батьки.
Читайте: Пологи в час війни. Як у Франківському ОПЦ народжують під повітряні тривоги (ФОТО)
Я раптом згадала, що влітку тут кілька разів зупинявся мій знайомий, – розповідає Олейніченко. – Подзвонила власнику цього приміщення і він дав добро на облаштування притулку. Після цього я взялася облаштовувати кімнату для своєї подруги. Повиносила з хати все, що могла – покривала, подушки, пледи. Вихопила якогось хлопа на машині й кажу: «Що робиш? Нічого? Поїхали до мене, треба речі привезти». Дивовижно, що люди не відмовляли в допомозі.
З миру по нитці
До облаштування шелтеру MiCuLab долучилися всі активні мешканці Лисецької громади. Поки чоловік Олі зі старшим сином майстрували ліжка з піддонів та інші меблі, люди зносили матраци, посуд, засоби гігієни, техніку.
Віриш, нам принесли електрочайників більше, ніж було треба. Одна дівчинка привезла свій старенький холодильник, – каже Оля Олейніченко. – Власник приміщення дуже допоміг – зараз ми не платимо за оренду, лиш покриваємо комунальні. Також у мене є знайома з Лондона, яка, пишучи свій блог, збирає для нас по 200-400 євро. Ці гроші ми використовуємо на побутові потреби.
Потім Олі зателефонував та запропонував допомогу керівник молодіжної організації «Стан» Ярослав Мінкін. «Стан» вирішив об’єднати декілька шелтерів у спілку. Після цього в притулку MiCuLab з’явилися ліжка, мікрохвильовка, мультиварка, електропічка, пральна машинка, продукти та ліки.
Читайте: Далеко від дому. Як українки у Європі рятуються від війни (ФОТО)
Також до допомоги долучилась місцева парафія. В церкві щодня безплатно годують внутрішньо переміщених осіб. Перша та друга страви – обов’язкові.
Зараз в шелтері є три кімнати, а от кількість людей може варіюватися через кількість членів сім’ї, – розповідає активістка. – Взагалі план був такий: одна кімната – одна сім’я. На початку воно так і було, але кільком поколінням в одній кімнаті некомфортно. Тож зараз в нас є кімната бабусь, кімната мам з підлітками та кімната мам з малюками.
Жити в шелтері можна стільки, скільки треба. Але, говорить Олейніченко, без непорозумінь не обходиться. Бо ж бувало, що люди бронювали кімнату, а потім не приїжджали.
Мій тато таких називає хитрозробленими, – каже жінка. – Вони бронюють одразу кілька місць, а потім обирають між варіантами, ніби це готель. Ти сидиш і чекаєш, поки вони визначаються, а тобі в цей час дзвонять люди, які б уже заїхали та жили. На початках я йшла на поступки всім, бо вважаю, що всі люди хороші, а потім написала: «Хто перший тому й капці». Але й через це я поплатилася. Заїхала сім’я, яка зловживає алкоголем. Я спершу намагалася їм пояснити правила, а потім попросила залишити шелтер. Словом, вчуся на власних помилках.
Біль нікуди не подівся
Є інші мінуси в громадській роботі. Наприклад, нині в Олі зовсім немає можливості побути на самоті. Ще й вдома завжди купа люду і всім щось треба.
Раніше, я приходила в офіс і в мене був повний дзен з собою, – розповідає жінка. – Зараз я намагаюся проводити тут пів дня, аби залишився час піти кіз попасти. Але в основному пасе тато, мама готує продукцію – згущеночку, сир, йогурт, а я дою. Та я сучасна жінка, в мене є маленький, портативний доїльний апарат.
Оля зізнається, що багато думає про те, як би склалося її життя, якби у 2014 році була можливість поселитись в такому ж притулку. Каже, нині очевидно, що допомога тоді була мізерною. Тому багато переселенців так і не змогли стати на ноги та через це повернулися на окуповані території.
Мені дуже дивна моя роль в цій війні, – розповідає Олейніченко. – З одного боку я сама переселенка, а з іншого – сторона що приймає. Ці дві ідентичності можуть між собою конфліктувати. Зокрема, мені неприємно, що переселенців першої хвилі, які виживали всі ці всім років, просто відсунули. З іншого боку, я розумію, що зараз я така як є, бо мені свого часу ніхто нічого не дав.
Я їхала з дому, знаючи, що це назавжди. Розуміла, що аби стати на ноги, потрібно повністю «відрізати» колишнє життя. І це було правильне рішення. Але всі люди різні. Дехто не зміг почати все спочатку і тому повернувся. Мої батьки теж би повернулися, якби я не налагодила своє життя. Нам же ніхто не давав безплатне житло, не питав, чи є в нас гроші на оренду.
Я справді рада, що зараз переселенцям допомагають. Але закликаю не забувати про тих, хто виїхав ще у 2014 році.
А ще я зрозуміла, що мій біль нікуди не подівся. Кажуть, час лікує. Та насправді ми просто вчимося жити з травмою. Можливо, якби цього загострення не було, то мої спогади так би й залишалися глибоко захованими.
Авторка Ірина Гаврилюк
У Франківську діти малюють пряники і пишуть воїнам листи (ФОТО)
