У франківському драмтеатрі у четвер, 22 грудня, відбулася презентація книги «Українська драма. Епізоди» Олега Вергеліса. Вона присвячена 75-річчю з дня народження українського актора Богдана Ступки.
Театральний критик, залужений журналіст України, мистецький оглядач газети «Дзеркало Тижня. Україна» Олег Вергеліс у свої книжці аналізує сучасне покоління української театральної режисури. Зокрема, у книзі йдеться про режисерські пошуки Андрія Жолдака, Дмитра Богомазова, Владислава Троїцького, Ростислава Держипільського, Андрія Білоуса, Раду Поклітару.
Окрему увагу приділили сюжету про Богдана Ступку, якому й присвячена книжка.
«Ступки немає на світі вже чотири роки, – говорить Вергеліс. – Ми вирішили зібрати у цій книжці важливі речі, щоб читач розумів, що цей період не випадковий у історії театру».
Автор каже, тиражувати біографію актора не хотілося, тому в книжці зібрали дані про театр епохи Ступки, бо саме він, за словами Вергеліса, відчував різку зміну в театральній епосі і готував нове підґрунтя сучасного театру.
Під обкладинкою – історії митців сучасного театру. До книжки увійшли нотатки про образи Ступки, про покоління, яке безпосередньо пов’язане з ним, так і натхненне ним.
«Ми повинні відзначити відірваність нових театральних режисерів від шаблонів і кліше, – додає Вергеліс. – Над ними не тяжіють системи Станіславського і Брехта. Вони роблять театр тут і зараз».
Одним із лідерів такого театру є Дмитро Богомазов, говорить Вергеліс. Есей, присвячений йому називається «Фізика і хімія». Ще одна принципова постать книжки – Андрій Жолдак.
«Без Жолдака говорити про сучасний театр не можна, – пояснює Олег Вергеліс. – Він, як і нині це робить Ірма Вітовська, намагався поєднати комерційний та авангардний театр».
«Не можу не згадати Андрія Білоуса, художнього керівника Нового театру, – каже Вергеліс. – Він за чотири роки відкрив двері багатьом режисерам. Його режисерський стиль – щирий український театр з драматургією чуттєвості. У нього завжди перемагають почуття».
Згадав театральний критик і Ростислава Дежипільського, як режисера, «що чує те, чого інші не чують».
«Ростислав будує свій театр через сигнали з космосу, – цілком серйозно зазначає Вергеліс. – У нього йде пошук сценічного світі через імпульсивний, навіяний, інколи ірраціональний процес. Специфіка його режисури в тому, що він відчуває, як дрижить рідна земля, чим живе. У Ростислава театральний патріотизм переходить в естетику. Він шукає національне через щире, духовне, сучасне».
