Три роки тому Борис Гошко із села Лоєва Надвірнянського району повернувся з війни. І стільки ж років війна не відпускала його і, каже, вже не відпустить. Пам’ятає кожен день на передовій. Менше місяця тому боєць 128 окремої гірсько-піхотної бригади видав книжку – про людей війни.
І це все?
26-річний Борис Гошко працює на залізниці помічником машиніста тепловоза. Якраз по роботі на дрезині приїхав до Франківська.
В АТО пішов у 2014 році, коли йому було 22. Служив гранатометником у 128 бригаді. 1 вересня, після навчань на полігоні, їх відправили на першу лінію – в місто Золоте Луганської області, де пробули більше 40 днів під постійними обстрілами. Каже, слава Богу, був лише один поранений.
До теми: Обстріли, кава, борщ, обстріли. Прикарпатець розповів про один день на передовій
«Закинули нас на цвинтар і просто сказали окопатися, – згадує Борис. – Там нас вперше й обстріляли. Правда міни перелітали верхом, але було дуже страшно».
Далі стояли у полях перед Санжарівкою Донецької області. Спершу, каже, було більш-менш спокійно, але 15 січня 2015 року почалося справжнє «м’ясо».
До теми: Солдат, журналіст, волонтерка. Троє прикарпатців згадують, як чотири роки тому для них починалось АТО
«Постійні обстріли протягом 35 днів, будильник не треба було заводити – з шостої ранку і пішло… – згадує Борис. – Стояли там до кінця – до 18 лютого. В ніч на 19-те на наші позиції вийшли з 60 хлопців із Дебальцевого. Замучені, не хотіли ні їсти, ні пити. У моєму бліндажі, де нас раніше двоє ночували, тоді помістилося 11. Було тісно, але тепло. Через постійні бої забезпечення не довозили, дров не було, бо поле».
Далі – друга лінія, Станиця Луганська. Більше участі в боях його взвод не брав. А 9 вересня 2015-го Гошко демобілізувався. Приїхав додому і, каже, відчув якусь порожнечу. «Думав: «Що, це все?». Не знав, де себе подіти, – розповідає Борис. – Вернувся на роботу на нафтопереробну станцію, трохи пропрацював, взяв відпустку, поїхав подорожувати. Знову хотів підписати контракт, але почав обходити ті всі комісії та й передумав. Зараз звикаю до нової роботи на залізниці».
До теми: Сім’я атовця з Франківська намріяла двох дітей, хоч лікарі казали – ніколи
Для побратимів
Писати книгу Борис почав у вересні 2016 року. Каже, читав завжди багато, але досі ніколи не писав. От, накипіло, переосмислилось і визріло. Книга вийшла менше місяця тому накладом 500 примірників у франківському видавництві «Лілея НВ». З виданням допомогли родичі й друзі Бориса.
«Це не зовсім роман, бо в цьому жанрі має бути кілька сюжетних ліній, а в мене одна, – говорить Борис. – Знайома вже прочитала книгу та сказала, що мені вдалося написати просто про складне. Я так і хотів».
Побратими, яким відправляв книжки, теж уже прочитали. Борис сміється, що один із них впізнав себе.
«Всі імена у книзі змінені, але списані з реальних людей, – говорить Борис. – Є такі персонажі, в які я вклепав дві-три людини. Єдиний вигаданий герой – дівчина Аліна, яку з окупованих територій забрав один з бійців».
Книгу він присвятив загиблим побратимам – Анатолію Слонському з Умані та Юрію Пукішу з Калущини.
Юрій Пукіш підірвався на розтяжці 29 серпня 2015 року поблизу села Гарасимівка Станично-Луганського району. Анатолій Слонський загинув 6 лютого 2015 року під час боїв за Дебальцеве. Відбивав танкову атаку на блокпосту № 3 під селом Троїцьким. Борис каже, двічі з побратимами їздили на його могилу.
«Соромно зізнатися, але у Юрія на могилі ще ні разу не був, хоч близько, – говорить Гошко. – Рідним Толіка відправив книгу, а з родичами Юрія не маю контактів».
Назва Борисової книжки з’явилась вже майже в кінці написання. Каже, дуже довго думав, але ніяк не йшло.
«Якось поїхав у Рівне на військові навчання, сиділи ввечері в палатці хлопці й говорили суто про війну, – згадує він. – Більше ні про що. От я і подумав – це вже люди війни».
Обкладинку для книги робила знайома художниця з Лоєвої – Ліза Чік. Борис розказував, описував їй, що вони бачили щодня, показував фото, а вона намалювала. Зима, два бійці в окопі слідкують за позиціями, позаду БМП, поруч підбитий танк…
«Хочу, аби людина прочитала та зрозуміла, що війна – не лише біль і смерть, – говорить Борис Гошко. – У книзі багато інших моментів – щасливі, нещасливі, дуже щасливі. Які? Наприклад, коли закінчився перший обстріл – ми були дуже щасливі. Намагався описати той обстріл, що воно таке, і про що тоді думається. Може, й вдалося передати, як воно було. Хочу, аби людина прочитала про війну та зрозуміла, що таке життя».
