Війна Статті

Обстріли, кава, борщ, обстріли. Прикарпатець розповів про один день на передовій

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
Сухі зведення прес-центру АТО за минулу добу зараз більшість сприймає, напевно, звично й, на жаль, багатьом байдуже. А як там насправді? Як вони засинали, як прокидалися, чи спали взагалі, що їдять? Що бачили й чули?

Субота. 16.20. «Бажано телефонувати з четвертої до сьомої, – згадуємо слова волонтера Михайла Михайлюка з Богородчанщини, який недавно повернувся від хлопців з передової. – Тоді більш-менш спокійно, тож бійці виходять на зв’язок».

Він і поділився контактами до земляка – Михайла Вівчарика з села Іваниківки. Михайло зараз на передовій – село Новозванівка, біля Попасної. На війні з 2015 року. Спершу служив у 24 механізованій бригаді, демобілізувався, потім підписав контракт. Вже 11 місяців на передовій – у складі 8 окремого гірсько-штурмовому батальйону. Він санінструктор.

Більше гримить – менше біди

У слухавці замість гудків чути довгу гарну мелодію. Нарешті, бадьорий голос з того боку.

«Чи тихо? – сміється Михайло Вівчарик. – Ну, сьогодні прокинулися під вибухи 120-х мін. За чотири-п’ять кіломет­рів від нас падало. Цілу ніч не замовкали. Масового обстрілу не було, десь через 15-20 хвилин – по одному-два прильоти. І так до дев’ятої ранку. Зараз спокійно».

Каже, з сутінками знову почнеться. Додає, де-не-де чути постріли зі стрілецької зброї. Бійці на таке й не зважають. А вже коли прилітає від 72-го калібру й більше, тоді серйозно.

Михайло Вівчарик каже, після зими у бліндажах душа радіє кожному зеленому листочку

До темиСолдат, журналіст, волонтерка. Троє прикарпатців згадують, як чотири роки тому для них починалось АТО

«За собою та хлопцями помітив, що спимо лише під якийсь шум, – говорить Вівчарик. – Коли тихо – важко заснути. Вмикають якусь музику, чи ще щось – тоді нормально. Нас більше напружує тиша. З мого досвіду, якісь такі нехороші випадки ставалися якраз тоді, коли було тихо. У нас так – чим сильніше гримить, тим менше чекай біди. А коли тихо – насторожує, бо не знаєш, чого й звідки чекати».

Новий день, жартує, починають з «роздуплівки» – кави. Варять на пічці, запарюють. Можуть бути якісь бутерброди.

«Ми тут звикли, що харчуємося нормально раз на день, – говорить Михайло. – А протягом дня якісь легкі перекуси».

Каже, харчів вистачає, дякуючи волонтерам. От, доїдають, що перед Великоднем привезли.

«Готуємо самі, разом, – говорить сан­інструктор. – Нема такого, що хто що хоче, то й робить. Радимося, ходимо у взводи питати. От, якраз борщ варимо. Чи з м’ясом? З того, що від нього лишилося. Тут їж раз на день і чогось поправляєшся, а вдома худнеш».

До борщу інколи бувають і пиріжки, і булочки. Їх теж печуть просто на передовій.

«Є у нас пекар хороший – Саша Бузін з Угорників, – каже Михайло. – Дуже хороша, врівноважена, працьовита людина. Просто на нулі, у бліндажі, на сковорідці пік нам пиріжки, булочки, млинці, коли хліба не було. Машина, буває, зламається, нема як привезти, а хочеться свіжого».

Розказує, що двічі на тиждень ліплять вареники. «То лише лінивий буде казати, що нічого немає, – рішуче говорить чоловік. – Насправді хто хоче, той собі завжди щось зробить».

Бійці виходять на сонце

До обіду й поки тихо, бійці намагаються встигнути поробити свої справи. От, Михайло їхав за медикаментами. Каже, великого асортименту нема, але необхідним забезпечені.

До медпункту, який обладнали у покинутій хаті в селі, вже приходили пацієнти – температуру поміряти, прослухатись, взяти ліки. Вівчарик каже, весна, загострення, віруси, застуди.

До темиСім’я атовця з Франківська намріяла двох дітей, хоч лікарі казали – ніколи

«Перев’язки робили – не поранення, слава Богу, – уточнює чоловік. – Хлопці щось роблять, ремонтують, то й раняться. Імунітет вже не той, бо майже рік на передовій. Одні слідкують за собою, інші ні. Десь руки не помив, не промив рану й пішло зараження. Крайній поранений у нас був 10 березня – сліпе осколкове поранення стегна. На щастя, все добре».

Перед Великоднем волонтери із Богородчан завезли смачненького. Бійці й нині частуються

У слухавку цвірінькає якась птаха. «О, слава Богу вже весна, – розслаблено протягує Михайло. – Фактично всю зиму пробув на нулі. Зараз кожному листочку душа радіє. Дивимося там уже одне деревце позеленіло, там друге, травичка піднімається. Самі вигріваємося на сонечку. Теж вилазимо з-під землі. Тепло, сухо, дощику нема».

Сигналить машина. Пояснює, що військові поїхали – вітаються. Розказує, що в селі є місцеві, але не дуже патріотичні.

«Був на Кримському в 2015 році – люди там дружніші, – розповідає. – Ділилися з нами, ми з ними. А тут якісь незрозумілі. Люблять, аби задурно дали, а нам у спини плюють. Але діти інакші. Завжди вітаються: «Слава Україні», «Добрий день» чи «Здрастє». Тож не все втрачено, бо діти – наше майбутнє, а вони за нас».

Минулої весни бійці навіть садили цибулю, кріп і мали своє свіже до столу. Цьогоріч ще не починають, бо чекають наказу їхати додому – 11 місяців на передовій!

«Вже всі скучили за домашнім затишком, побутом, – говорить Михайло, чути, як затягує цигарку. – Пам’ятаю, коли демобілізувався, то волонтери з Лисичанська запросили до себе додому. Зайшов до хати й кажу: «Боже, я забув, коли фіранки на вікнах бачив». Ми ж у бліндажах затоплених, підвалах».

Хоч трошки того затишку там на передовій намагаються облаштувати жінки-військові. Михайло говорить, їх дуже багато служить.

«Нам особливого нічого не треба – аби на голову не капало й вітер не дув, а вони все стараються, аби було красиво, чистенько, – приповідає чоловік. – Багато нині жінок на війні. Де ж ті чоловіки? В тому й біда, що перевелися, нема того козацького духу».

Окремий вагон для чотирилапих

Вівчарик знову затягує цигарку. Здається, курить одна за одною. Обіцяє, як лиш війна закінчиться – кине. О, каже, прийшов Льова.

Льова – сірий котяра, якого бійці вигодували з маленького. Михайло каже, хоч має господаря, але постійно за ним ходить, спить на його ліжку.

«У нас тут багато хвостатих. Всіх беремо в наші ряди, – сміється. – Як їдеш тут через якесь село і де багато собак – то там точно наші військові живуть. Зараз хвостатих не чути, бо вони там, де борщ готується, того й тихо. Якось один побратим сказав, як будемо виїздити, треба окремий вагон для тварин».

Недавно одну лайку возили на рентген. Мала ушкодження задньої лапи.

«Це боєць нашого батальйону – лікуємо, рятуємо, – каже санінструктор. – Була ще вівчарка поранена. Одна загинула. Сиділа в бліндажі, потім вибігла й потрапила під обстріл. Собаки дуже потрібні – вони чужого чують, обстріли чують. Перші ховаються, а ми за ними. Та й часто поговорити є з ким. Як не як – з ними трохи веселіше».

Минулого року та від початку цього Михайло втратив кількох друзів і знайомих. Цьогоріч, 20 лютого, загинула санінструктор Сабіна Галицька.

«Ванька Дубей із села Ворона 2 грудня 2017 року отримав важке поранення. По дорозі реанімували – довезли живим. Але помер у госпіталі 7 грудня, – сумно каже Вівчарик. – 18 листопада не стало Андрія Добровольського з Галича, Ростислава Доброшинського з Хмельниччини, Сергія Грибука з Волині. Всі дати пам’ятаю. Всі з нашого батальйону. Вічна їм пам’ять».

Різкий й голосний гавкіт кількох собак розряджає телефонну розмову.

«А ви кажете, тихо у нас, ніхто не гавкає. От, прибігли, – знову сміється Михайло. – Біля мене тут Сірий, Морфін і Жужа. Якщо вони тут, значить, хтось із хлопців зараз має прийти. Певно, кликати на борщ».

Читайте «Репортер» у Telegram – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні.
Донат
Читайте «Репортер» у  Telegram та Instagram  – лише якісні новини та цікаві статті у вашому телефоні
 

Comments are closed.