Дмитро та Наталія Триноги дуже довго мріяли про власних дітей. Куди не зверталися, що не робили, лікарі казали – без шансів, несумісність. Подали документи, аби стати кандидатами на усиновлення. Черга велика, дітей нема. Минулого року випадково дізналися про покинуту дівчинку в лікарні, приїхали, побачили і зрозуміли – їхня.
А сім місяців тому в них народився син. Нині вони – найщасливіші батьки на світі.
Наша Настя
Однокімнатна квартира Триногів у Микитинцях біля Франківська повна дитячого сміху та лепету. З кімнати біжить дрібненька дівчинка в рожевому костюмі – півторарічна Настя. Всміхається на всі чотири верхні зуби. За нею в ходулях «біжить» щокатий семимісячний Ромчик.
Попри стіну два дитячі ліжечка: рожевим застелене Настине, а салатовим – Ромчика. Усе дитяче Триноги купували майже водночас для обох. На підлозі розкидані іграшки, в коридорі припаркований візок для двійнят.
Минулої неділі вони відсвяткували 18 років подружнього життя. Де не ходили, куди не зверталися, а лікарі казали, що дітей вони мати не можуть. Триноги не здавалися. Два роки тому стали на облік – на всиновлення. Кажуть, серед франківців були під 18 номером.
«Маленьких діток до п’яти рочків нема, аби всиновити, – говорить Наталя Тринога. – Хоч дітей по притулках багато. Шкода, що в Україні такі закони. Я би робила суворіше. Дітей багато, а забрати їх ніхто не може, бо мама прийде раз на півроку, а то й не прийде – подзвонить, а дитину не мають права подати на усиновлення. А вона мами років 10-15 може не бачити і так у притулку лишається».
До теми: Велика родина
Щастя батьківства постукало до них у березні минулого року. Знайомі лежали в лікарні, зателефонували й розказали, що поруч є маленька дівчинка, до якої ніхто не навідується.
«Вирішили приїхати, привезти підгузники, серветки, усе необхідне, – пригадує Дмитро. – Поїхали якраз на мій день народження – 11 березня. Побачили її – і все… Зрозуміли, що наша. Вона – мій подарунок».
Дівчинці на той момент було сім місяців. Триноги кажуть, виглядала на три. Маленька, худенька, квола, аж синя. Дитина лежала з тяжкою формою пневмонії. В лікарню дівчинку забрала швидка з готелю, де дівчинка жила з матір’ю. Сусіди викликали, бо дитина сильно плакала. Біологічна мати дівчинки до неї так і не навідалась.
Тато виходив
«Вперше коли ми її побачили, хотілося плакати. – каже Дмитро. – Запала в душу». При цьому він якось ховає ліву руку.
У 2014 році чоловіка мобілізували в АТО. Служив у першій окремій танковій бригаді. Наприкінці січня 2015-го під Донецьким аеропортом отримав серйозне поранення.
Розказує, стояли в Авдіївці, прикривали відступ «кіборгів» з аеропорту. «Був танковий бій, а потім ближній, – сухо говорить Дмитро. – Побачив руку – думав, взагалі ампутують. Нині можу рухати лише трьома пальцями, але нічого – ще відро води можу принести».
Нині про війну не згадує, адже в хаті бігає отака маленька подвійна радість – син і дочка.
Зізнаються, що за Настю їм довелося трохи повоювати. Коли дівчинка була в лікарні, бігали по ОДА, міськраді, ледь в коліна не падали. Дитину хотіли переводити в Надвірну в Дім малюка, а то й далі, бо дівчинка прописана аж у Миколаївській області.
«То наша дитина. Ми її виходили, вимолили в Бога, – Наталя ловить Настю, цілує її. – Знали, що наша і все. Ми в то настільки вірили, що нас ніхто не міг переконати. Скільки нам не казали, що програшна справа, що нічого не зробимо».
В лікарню до Насті Триноги приходили день у день дев’ять місяців, поки дитина там лікувалась.
«Більше тато відходив-виносив замість мами, – жартує Наталя. – Коли ми познайомились з Настею, то я вже була на четвертому місяці вагітності, потім народила Ромчика. Але ми завжди мріяли про двох дітей».
Жінка сміється, що перше слово Насті було – тато. І нині дівчинка більше за ним. Дмитро не стримує посмішки, каже, що ще десь за два місяці донька офіційно буде – Тринога Анастасія Дмитрівна. Поки що вони її опікуни, додому забрали в листопаді.
Віщий сон
У дівчинки за документами зовсім інше ім’я, але Триноги від першого дня почали назвати Настею.
«У мене в родині самі хлопці народжуються, – розповідає Наталя. – Три роки тому померла бабуся. До 40 днів після смерті сниться мені якась лікарня, я тримаю дитину на руках, а бабуся каже: «То наша Настечка». Не розуміла, до чого той сон, аж поки не побачила донечку в лікарні. Тоді згадала той сон і бабусині слова».
Мала Настя стрибає по всіх кутах, носить іграшки. Мама питає: Настю, як говорить сова? Дівчинка сміється й каже: Пу-гу. А коник? – перепитує мама. Іго-го, – лепече мала. Ромчик пробує відтворити щось схоже, бо все повторює за сестричкою.
«Вона знає, що старша сестричка. Тихенько встає зранку, аби не розбудити братика, – всміхається Наталя. – Сварить його, коли нечемний».
«Но-но», – махає пальчиком дівчинка. Ромчик вже витягує з розетки телевізор. Далі малі біжать у робочу зону, яку переобладнали з балкону. Тут комп’ютерний стіл. Діти стоять навпроти й кричать: «Ба-ба».
«О, лише вечір вони двоє з Ромком стають там і знають, що бабуся має дзвонити на скайп, – розповідає мама. – А чоловіка як чекають з роботи?! Лиш шум у коридорі – вже біля дверей і «та-та».
Дівчинка тягне з колиски зайця. Батьки кажуть – її улюблена іграшка. Спить з нею, обіймає. «О, в неї ще одна є – ведмедик, який співає колискову, – говорить Наталя. – Вона лягає, співає і так засинає».
«Не хоче з нами спати. Товчеться, товчеться, а спати йде в своє ліжечко. Вона в нас самостійна», – каже Дмитро.
На кухні пластмасова статуетка «Людина року 2017». Дмитрова – за Настю. Але Триноги кажуть, не треба їм ніяких нагород, грамот і грошей, аби лиш діти, яких вони вимолили, були здорові. Більшого годі хотіти.
