Акцент Газета

Солдат, журналіст, волонтерка. Троє прикарпатців згадують, як чотири роки тому для них починалось АТО

Google+ Pinterest LinkedIn Tumblr
14 квітня 2014 року виконувач обов’язків президента України Олександр Турчинов підписав указ про початок антитерористичної операції на Донбасі. Тоді, напевно, і в страшному сні не могли уявити, що пройде чотири роки, а тій АТО, тобто війні, не буде видно краю.

Фото Євгена Гапича

Після окупації Криму, на початку квітня, сепаратистські настрої активізувалися і на сході України. У багатьох містах проводили мітинги з російськими прапорами та георгіївськими стрічками, захоплювали будівлі ОДА – у Харкові та Донецьку, управління СБУ в Луганську. 6 квітня проголосили створення так званої «Донецької народної республіки». Наступного дня – «Харківської народної республіки», але вже ввечері ОДА в Харкові звільнили. Будівлі в Донецьку та Луганську лишалися захопленими, а ситуація на Донбасі ставала все напруженішою.

За точку відліку початку АТО нині беруть зіткнення СБУ з російськими військовими у Слов’янську. 12 квітня «зелені чоловічки» захопили будівлю міського відділку міліції й роздавали зброю місцевим, які зголошувалися у так звану «самооборону».

Тоді до міста відправили загін СБУ «Альфа». На в’їзді до Слов’янська їх обстріляла група російського спецназу під командуванням Гіркіна (Стрєлкова). У тому бою загинув капітан Геннадій Біличенко, ще двоє українців були поранені.

14 квітня Олександр Турчинов підписав указ про початок антитерористичної операції (АТО) у східних областях України.

Перші полонені

У квітні 2014-го коломийський журналіст Євген Гапич разом з братом Геннадієм вирішує поїхати на Донбас, аби висвітлювати тамтешні події. Євген каже, не міг уявити, що там вже починається війна. «Думав, така ситуація, як на Майдані, – пригадує журналіст. – Стоять з бітами, барикади і все. Коли проїхали перший блокпост і побачили озброєних людей, лише тоді насторожило».

20 квітня Гапичі заїхали в Донецьк. «На той час місто охороняли «Альфа», «Барс», поліція і ще хтось з військових, розповідає Гапич. – Захоплена була лише ОДА. Понаставляли намети перед будівлею, барикади. Переважно пенсіонери, ще якийсь німецький музикант виступав за мир».

Фото Євгена Гапича

Додає, зі зброєю сепаратисти охороняли лише Слов’янськ. Перед Краматорськом, Горлівкою були блокпости, але на них стояли люди хіба з бітами.

20 квітня сепаратисти захопили Горлівське УМВС, але в місті теж було відносно спокійно, як і в Артемівську.

Пригадує, спілкувався з власницею готелю, в якому ночували. Говорили про настрої, чого очікують, за кого будуть голосувати? Жінка відповідала, що то не має сенсу, бо за них уже все вирішили. Розказала, що на міськраді вже встановили прапор ДНР.

21 квітня Гапичі знову заїхали в Горлівку. Залишили авто недалеко біля УМВС. До них підійшли троє людей, спитали, хто такі, й відвели до коменданта. «Ігор Безлер (Бєс) сказав «Пакуйте їх», – пригадує Євген. – Роздягли до трусів, розсадили окремо, почали допитувати. Хтось прибіг і сказав, ніби у нас в машині знайшли листівку УНА-УНСО».

Фото Євгена Гапича

Далі полонених із зав’язаними очима та руками відвезли в підвали Слов’янського СБУ, де, як каже Гапич, почався справжній допит. «Теж сиділи окремо. Брата тримали з іншими полоненими, – згадує журналіст. – У нього прописка сумська, а в мене – Коломия. Два дні із зав’язаними руками, спав на голих піддонах, босий, бо взуття забрали. Приходили кожні дві години, вдень і вночі, били, допитували».

Євгену пощастило, що колеги-журналісти наробили руху, й інформація про його зникнення облетіла телебачення та інтернет. 24 квітня його з братом та американським журналістом Саймоном Островським звільнили. Пригадує, як «колега» з російського телебачення всіляко намагався спровокувати чоловіків, аби визнали, що мали листівки УНА-УНСО.

До темиЖурналіст Євген Гапич з Коломиї повезе в зону АТО «теплі дрібнички воякам»

Звільненим повернули частину речей, дали гроші на дорогу та пообіцяли віддати авто. Віддали. Каже, до Горлівки їхали, чим могли, бо тоді почався другий штурм Слов’янська і всі намагалися виїхати. Бачив на автостанції багато людей, які платили будь-які гроші, аби лише вибратися.

Протягом 2014 року Євген Гапич ще їздив в АТО з волонтерами.

Людям треба нагадувати

Франківчанка Леся Качурова та її ГО «Громадська ініціатива Галичини» були одними з перших волонтерів, які помагали військовим. Розповідає, що перша допомога, яку вдалося зібрати – для авіаційної частини у Франківську. В березні 2014 року їм закупили комп’ютерну техніку, бо ті нічого не мали.

«У мене чоловік – військовий пілот, але у 1995-му потрапив під скорочення, – говорить Качурова. – Почав займатися бізнесом. З початком подій у Криму зрозумів, що все йде до війни. 2 березня прийшов з кількома друзями до військкомату, а 18-го пішов служити. Досі воює. Так і почалося моє волонтерство. Я навіть не пам’ятаю, хто був першим, кому ми відправляли допомогу. Був 5 батальйон, 51, 72, 128, 93, Кіровоградський полк, добровольці, багато інших».

Каже, тоді збирали все до дрібниць, бо бійці нічого не мали. Чоловік на війну пішов у кросівках. Збирали, купували, пересилали – від туалетного паперу й зубних щіток до одягу, взуття, карематів, бронежилетів, касок, біноклів, теп­ловізорів і автівок.

До теми: Цукерка у шкарпетці. 91-річна Анна Дівнич з Крихівців щодня в’яже теплі речі хлопцям в АТО

Тоді на хвилі Майдану згуртувалося багато небайдужих людей, говорить Леся Качурова. Наприклад, щодня волонтери чергували з корзинами у франківських супермаркетах. Мали роздруковані брошури з переліком потрібного. Ввечері все назбиране звозили на склад – сортували, пакували, відправляли. Чимало людей приносили й привозили допомогу від себе, дуже допомагала діаспора.

«Пригадую, хлопці вже в автобусі, а ми вбігаємо та кожному роздаємо джгути й целокс (Celox – засіб для зупинки кровотечі, – Ред.), бо якраз передали з-за кордону, – розповідає Качурова. – Перед Великоднем приїхала сім’я, не хотіли називатися, просто привезли цілий причеп смальцю, ковбаси, закруток. Зараз таких, аби так привезли, – немає. Є окремі, що допомагали й допомагають, хлопці демобілізовані приносять речі, які їм вже не потрібні. Але такої масовості вже нема».

За словами Качурової, спад допомоги відчули в кінці 2016 року. Додає, що зараз уже й держава непогано забезпечує бійців, але все одно потреби є. Два роки тому волонтери почали заробляти самі на себе – роблять сувеніри, продають на ярмарках, мають домовленість з кількома магазинами, де лишають свої роботи.

А 2014 рік був дуже тяжким, буквально спали з телефоном і тремтіли від кожного дзвінка. Зараз уже багато налагоджено.

«Єдине, що жаль за тим роком, – говорить Леся Качурова, – що такої згуртованості людей, як було на початках, не знаю, чи ще колись буде. А зараз людям треба нагадувати – війна не закінчилася, вона триває».

Пригадує відправку батальйону «Івано-Франківськ» влітку 2014 року, як назбирали хлопцям багато води, продуктів. «До нас підійшов якийсь заступник міністра, ми й спитали: «От хлопці їдуть, а кінець десь вже скоро? – каже волонтерка. – А він: «Готуйте зимові речі». Це було боляче чути. Там, на горі – знали, що це надовго. Але, може, не знали, що настільки».

До теми: Батьківські сльози. На Франківщині рідним загиблим в АТО доводиться воювати з байдужістю

«Дякую Богу, що живий»

34-річний Роман Сметана з села Микитинці 2014 рік згадує, як сон. Залишив роботу в Чехії та поїхав на Майдан, а потім сам пішов у військкомат за повісткою. Каже, саме тоді формували 5 батальйон територіальної оборони «Прикарпаття». Місяць навчань і в кінці квітня їх відправили в зону АТО. Пригадує, казали, мовляв, будуть на третій лінії оборони – на кордоні з Дніпропетровською і Донецькою областями, а заїхали під Амвросіївку. Попереду кордон і Росія. Одразу почалися перші бої.

«Потім тримали дорогу з Донецька на Ростов, – пригадує Роман. – Знову прицільні обстріли. Знову вивезли – в чисте поле. Було багато якихось зайвих маневрів. Не було злагодження між підрозділами, бо одні не знали, що роблять інші. Що мали, тим і відбивалися, але з автоматами і гранатометами проти танків не підеш. То вже потім була підтримка».

21 липня біля Кумачова Роман отримав поранення – осколками посікло праву частину тіла, роздробило стегно.

«Щодня дякую Богу, що живий, дякую побратимам, що вивезли, – говорить Сметана. – Тоді багато хлопців втрачали здоров’я, життя лише через те, що не було налагод­жений вивіз поранених. Було багато втрат. Квітень-липень 2014-го – стріляли з «градів», артилерії. А такої зброї, аби дати гідну відповідь, ми не мали».

Пригадує, як ночував у бліндажі в Сонячному, де був мобільний госпіталь. Дуже багато важких. За ними мали прилетіти два гелікоптери й на світанку наступного дня доправити далі. Прилетіли аж о 10.00, бо не могли злетіти – кажуть, прибори постійно фіксували, що на прицілі. «Чув то і не знав – долетять чи ні, – каже Роман. – Наші пілоти – справжні аси. Не піднімалися вище верхів дерев».

До теми: Історія 5-го батальйону. Нарешті заговорив «російський шпигун» Володимир Процький

Історія про те, коли потім його побратимів звинуватили в дезертирстві – як ніж у спину. «Жовті автобуси проти танків?! – відрізає Роман. – Хлопці реально воювали й тримали оборону. Нині багато продовжують службу. Зараз інакше, зараз армія вже має зуби. Тоді в нас були голі руки».

Comments are closed.